Розділ шостий

— Якщо він справді той, за кого себе видає, то чому ж він тоді не знати елементарних речей про контури, не знає навіть, у якому році він є? От візьміть і порозпитуйте його!

— Не «не знати», а «не знає», — поправила її пані Сапсан. — А кого я розпитуватиму, так це вас, міс, завтра вранці про правильне вживання граматичних конструкцій.

Емма аж застогнала спересердя.

— А тепер, якщо ви не заперечуєте, — сказала пані Сапсан, — мені хотілося б переговорити з паном Портманом сам на сам.

Дівчина знала, що сперечатися з директоркою — марна справа. Зітхнувши, вона рушила до дверей, але раптом зупинилася і зиркнула на мене через плече. На її обличчі я помітив вираз, якого не бачив раніше: вираз занепокоєння.

— І ви також, пане Нулінґс, — гукнула пані Сапсан. — Я вас теж відпускаю. Виховані люди не підслуховують чужих розмов!

— Та то я затримався, щоби спитати: може, вам чаю принести? — відповів Мілард виправдувальним тоном, і мені здалося, що він трохи підлизень.

— Я запропонувала б вам сісти, — кивнула пані Сапсан на пухке крісло позаду мене, — але, бачу, ви вкриті засохлим багном.

Тож я вмостився навколішках на підлозі, немов той пілігрим, що прийшов за порадою до провісниці, яка все знає.

— Ви на острові уже кілька днів, — почала пані Сапсан. — Чому ви байдикували стільки часу і не прийшли до нас із візитом відразу ж?

— Я не знав, що ви тут, — відповів я. — А звідки ви дізналися, що я тут, на острові?

— Я за вами слідкувала. І ви мене бачили, хоча, напевне, не здогадалися, що то я. Бо я набула альтернативної форми. — З цими словами пані Сапсан підняла руку і дістала з зачіски довге сіре перо. — Коли слідкуєш за людьми, то набагато зручніше набувати вигляду птаха.

Я ошелешено роззявив рота.

— Так то ви були у моєму номері цього ранку? У вигляді яструба.

— Сокола, — поправила мене директорка. — Чи то пак сапсана.

— Отже, це правда! — скрикнув я. — То ви та сама Пташка!

— Це прізвисько, яке я терплю, але не заохочую, — відказала вона. — А тепер повернімося до мого запитання, — вела далі пані Сапсан. — Що ж ви шукали в гнітючих розвалинах покинутого будинку?

— Вас, — відповів я, помітивши, як її очі трохи розширилися. — Я не знав, як знайти вас. І лише вчора дізнався, що всі ви … — Я на мить замовк, збагнувши, що мої слова прозвучать вкрай дивно. — Я не знав, що ви померли.

Вона стримано всміхнулася.

— О Господи. А хіба ваш дідо нічого не розповідав вам про своїх старих друзів?