— Боюся, що ні, — відповіла вона. — Нам доведеться туди плисти.
— Плисти — а далі що? — спитався Мілард. — А далі він з вас решето зробить?
— Щось придумаємо, — відказала Емма.
— Еге ж. Придумаємо — зімпровізуємо самогубство, — похмуро зіронізував Мілард.
— Ну що? — спитала Емма, обводячи нас поглядом. — Хто-небудь має кращу ідею?
— От якби при мені були мої солдатики… — мрійливо почав Єнох.
— То вони розклеїлися б у воді.
Єнох похнюплено замовк. Решта теж мовчали.
— Тоді вирішено, — сказала Емма. — Хто зі мною?
Я підняв руку. І Бронвін теж.
— Вам знадобиться той, кого витвір не зможе побачити, — запропонував Мілард. — Візьміть і мене з собою, якщо вже зібралися.
— Чотирьох достатньо, — сказала Емма. — Сподіваюся, ви добре плаваєте.
Часу на роздуми та довгі прощання не було. Решта дітей побажали нам удачі — і ми пішли.
Поскидавши плащі, ми пригнулися, мов командос, і крадучись рушили густою травою, аж поки вийшли на стежину, що вела до берега. Донизу ми з’їхали на сідницях, супроводжувані невеличкими лавинами піску, що огортав наші ноги і забирався під штани.
Раптом над нашими головами почувся звук, схожий на верещання сотні бензопилок; ми низько пригнулися, і над нами промчав літак, збуривши порив вітру, який скуйовдив нам волосся і кинув в обличчя жмені піску. Стиснувши зуби, я почекав, коли вибух бомби рознесе нас на шматки. Та не сталося нічого.
Ми рушили далі. Коли добралися до пляжу, Емма зібрала нас на інструктаж.
— Між берегом та маяком лежить потонулий корабель, — сказала вона. — Рухайтеся до нього за мною. Не висовуйтеся з води, щоби витвір вас не побачив. Коли доберемося до потонулого корабля, пошукаємо зловмисника, а потім вирішимо, що робити далі.
— Треба врятувати наших імбрин, — рішуче висловилася Бронвін.
Ми поповзли до прибою і ковзнули на животах у холодну воду. Спочатку плисти було легко, та чим далі від берега ми відпливали, тим сильніше течія відносила нас назад. Іще один літак прогудів над нашими головами, бризнувши на нас колючими краплинами води.
Судна ми дісталися зморені. Вчепившись в іржавий корпус і вистромивши над водою голови, ми уважно вдивлялися в маяк та маленький пустинний острів, на якому він стояв, але мого підступного психотерапевта ніде не було видно. Низько над обрієм висів повний місяць, час від часу блискаючи крізь хмарини бомбових вибухів, мов примарно сріблястий дублікат маяка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дім дивних дітей» автора Ренсом Ріґґз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ десятий“ на сторінці 24. Приємного читання.