Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

— Та якщо ти так вирішила… Якщо ти цього прагнеш… Врешті-решт, я — директор «Ельдорадо» і вправі призначати директорів клубів за власним бажанням.

— Отже, ти згоден?

— Так… Так, я не буду тобі заважати.

Дивний це стан — передчуття наступних змін. Не треба нічого робити, слід просто прислухатися до себе. За роздумами упродовж усієї вечері я не вимовив ані слова. Валері навіть почала непокоїтися.

— Ти впевнений, що цього хочеш? — запитала вона. — Переконаний, що не шкодуватимеш за Францією?

— Ні, не шкодуватиму.

— Тут немає ніякого культурного життя, ніяких розваг.

Це я розумів; наскільки я міг судити, культура здавалась мені компенсацією за наші біди та нещастя. Мабуть, можна було вигадати культуру іншого типу, пов’язану зі святом та лірикою, яка б розвивалась у загальному середовищі щастя й благодаті. Я не був у цьому повністю переконаний. Для мене це було теорією, проте її слушність не мала для мене ніякого значення.

«Існує TV-5»,[78] — байдуже мовив я. Вона посміхнулась. TV-5 — найгірший канал у світі, це ж усім відомо. — «Ти впевнений, що не нудьгуватимеш?» — наполягала вона.

У своєму житті я уже пізнав і відчув страждання, депресію, занепокоєння… Проте я ніколи не знав, що таке нудьга. Я не бачив сенсу в тупому й постійному повторенні одного й того ж. Звісно, в мене не було жодних ілюзій щодо цього. Я знав, що нещастя дуже міцно тримає, воно вигадливе і стійке і не відпустить просто так; але все ж таки це бодай якась перспектива, яка не викликала у мене ані найменшого занепокоєння. У дитинстві я міг годинами лічити пагони конюшини у лугах: і ніколи за довгі роки пошуків я не знайшов конюшини з чотирма листочками. Я не був ні розчарований, ні засмучений. Щоправда, з таким же успіхом я міг лічити листочки звичайної трави: вся ця конюшина з трьома листками завжди здавалась мені одвічно абсолютно однаковою, одвічно чарівною. Одного дня, коли мені було дванадцять років, я заліз на електричну опору, яка знаходилася на високій горі. Доки я ліз угору, жодного разу не подивився вниз. А вже там угорі, стоячи на платформі, мені здалося, що спуститись униз буде дуже складно й небезпечно. Гірські хребти зі своїми вічно засніженими верхівками простягалися до самого горизонту. Простіше було залишатися на місці і не ворушитися або стрибнути униз. Від цього екстремального кроку мене втримала картина роздавленого посеред скель тіла, яка виникла в уяві. Мені здається, я міг би сповна насолодитися своїм останнім польотом.

Наступного дня я познайомився з Андреасом, німцем, який жив тут уже понад десять років. Він був перекладачем. Це дозволяло йому працювати самому. Один раз на рік він їздив до Німеччини, на Франкфуртський книжний ярмарок. Коли в нього виникали якісь питання, він, підключившись до Інтернету, ставив їх. Йому пощастило перекладати численні американські бестселери, серед яких була і «Фірма», що вже забезпечило йому чималі прибутки; у цьому регіоні життя не було надто дорогим. До недавнього часу туризму тут не було зовсім. Андреас був дуже здивований, побачивши тут раптом своїх співвітчизників. Новину він сприйняв без ентузіазму, але й без явної відрази. Його зв’язки з Німеччиною стали дуже напруженими, хоча його професія передбачає постійне заняття мовою. Він одружився з однією таїтянкою, яку зустрів у масажному салоні. Зараз у них уже двоє дітей.

«А чи легко тут… гм-м… мати дітей?» — спитав я. Мені здавалось, я задав непристойне питання, немов би запитав, чи легко тут придбати собаку. Відверто кажучи, я завжди відчував певну відразу до маленьких дітей. Як мені здавалось, вони завжди являли собою маленьких потворних чудовиськ, які ввесь час нестерпно кричали і шкодили. Я ніколи не замислювався, чи буду колись мати власних дітей. Але я достеменно знав, що більшість подружніх пар заводить їх; я не знав, чи були вони потім задоволені результатом, але ніхто не наважувався скаржитися. «Втім, — подумав я, оглядаючи містечко, — на такому просторі, мабуть, можна замислитися і про дитину: вона б гуляла між бунгало, грала б з уламками дерев чи ще з чимось».

За словами Андреаса, так, мати дітей тут було дуже легко. У Крабі була школа, туди навіть можна ходити пішки. Тайські діти зовсім не схожі на європейських дітей, вони не такі примхливі й дратівливі. Вони глибоко поважають і шанують своїх батьків. Це було природно для них, являло собою частину їхньої культури. Коли він приїздив до своєї сестри в Дюссельдорф, Андреас був буквально наляканий поведінкою своїх племінників.

Я тільки наполовину погоджувався з культурним походженням цього явища. Я заспокоював себе тим, що Валері було лише двадцять вісім; схоже, у західних жінок заведено народжувати дітей десь ближче до тридцяти п’яти років, але якщо буде потрібно, я б хотів мати дитину саме від неї. Я знав, рано чи пізно це спаде їй на думку неминуче. Зрештою, дитина — це мов маленька тваринка, щоправда з певними деструктивними і злими нахилами; скажімо, як маленька мавпочка. У цьому можуть бути і свої переваги, подумав я. Можна буде навчити її грати у «Тисячу миль».[79] Я почував справжню пристрасть до цієї гри, пристрасть, яка ще не була вгамована. З ким би я міг перекинутися партією? Ну, звісно, не з колегами. І не з митцями, які приходили до мене зі своїми проектами. Може, з Андреасом? Я швидко зміряв його поглядом: ні, здається, він не з таких. Тобто він надто серйозний і розумний. Це товаришування ще треба випестити і розвити.

— Ви плануєте остаточно тут… залишитися? Назавжди? — запитав він мене з недовірою.

— Так, назавжди.

— Це добре, — схвально кивнув він. — Дуже важко покинути Таїланд. Я переконаний, якби зараз довелося поїхати звідси, мені було б нестерпно важко сприйняти і пережити таке.

16

Дні спливали страшенно швидко. Ми мали їхати п’ятого січня. Напередодні ввечері ми зустрілися з Жан-Івом у центральному ресторані. Ліонель відхилив запрошення, він ішов подивитись, як танцює Кім.

— Мені подобається дивитись, як вона танцює майже гола перед чоловіками… — сказав він. — Але я знаю, що пізніше вона дістанеться саме мені.