Розділ «КНИГА ДРУГА КУПАННЯ В БАСЕЙНІ АТОМНОГО РЕАКТОРА»

— Талалай, — сердито гаркнув Літвок і ударив його молотком по маківці.

— Ламають, — заверещав робот і покотився коридором, розбризкуючи воду з своїх сопел.

— Давай скінчимо роботу, — мовив Літвок, знову розчинивши двері.

Він віддав молоток Біллові і, діставши ножівку із схованки в своєму лахмітті, заходився пиляти трубу. Металева труба була міцна, тож за хвилину він укрився потом.

— Тепер ти, — гукнув він Біллові. — Пиляй якомога швидше, а потім знову я.

Так по черзі вони менше ніж за три хвилини перепиляли трубу. Літвок знову сховав пилку в своєму дранті й узяв молоток.

— Приготуйся, — мовив він, поплювавши на руки і з силою замахнувшись на трубу.

Вистачило двох ударів, щоб верхня частина перерізаної труби відігнулася і з верхнього отвору полився нескінченний струмок зелених сосисок. Літвок схопив кінець ланцюга і кинув Біллові на плече, а тоді став навертати довкола його рук і плечей, кільце за кільцем, вище й вище. Вони досягли рівня Біллових очей, і він зміг прочитати білі літери, видруковані на зеленій поверхні: “Хлорофільні, — і далі: — Сонце в кожній ланці! — а ще: — Знамениті кінські сосиски, — і врешті: — Наступного разу покуштуйте наші меринбургери”.

— Досить, — простогнав Білл, заточуючись під вагою.

Літвок розірвав ланцюг і став обертати сосисками власні плечі, коли це потік блискучих зелених циліндриків раптом вичерпався. Він витяг останню ланку з труби і штовхнув двері.

— Спрацював сигнал тривоги, зараз сюди нагряне поліція. Швидше тікаймо, а то нас застукають лягаві! — він свиснув; прибігли вартові.

Білл спотикався під вагою сосисок, вони бігли по тунелях, сходах, спускалися драбинами і змащеними трубами, аж поки дісталися запорошеного підземелля, де лампи світили тьмяно і блимали далеко одна від одної. Літвок відчинив люк у підлозі й грабіжники один за одним скочили вниз, а тоді поплазували впродовж тунелю з трубами і кабелями, що тяглися між поверхами. Шмутціг і Спорко повзли позаду, щоб підбирати сосиски, які падали з натрудженої Біллової спини. Врешті, відкинувши грати, вони дісталися до свого вугільно-чорного сховища, і Білл знесилено впав на кам’яну підлогу. З радісними вигуками спільники звільнили Білла від його вантажу і через хвилину в металевому контейнері для сміття затріскотіло вогнище, й зелені сосиски стали смажитися на решітці.

Вдихнувши апетитні пахощі смаженого хлорофілу, Білл очутився і став з цікавістю озирати сховище. У непевному світлі від вогнища він роздивився велике підземелля, кінці якого губилися у пітьмі. Товсті стовпи підтримували стелю і ціле місто над нею, а між ними тьмяно мріли здоровезні стоси й паки. Старий Спорко підійшов до найближчого стосу і щось витяг з нього. Коли він повернувся, Білл побачив, що то аркуші паперу, які він став по одному підкладати у вогонь. Один із аркушів упав поруч із Біллом, і він встиг помітити, що то якийсь пожовклий від віку урядовий бланк.

Хоча Біллові ніколи не подобалися хлорофіли, зараз він їв залюбки. Приправу заміняв апетит, а горілий папір додавав їм новий присмак. Грабіжники запивали сосиски іржавою водою з ночов, куди вона безперервно крапала з якоїсь труби, і бенкетували, мов королі. Гарне життя, подумав Білл, дістаючи ще одну сосиску з вогню й дмухаючи на неї; смачна їжа, добре питво, хороші друзі. Вільна людина.

Літвок і старий уже спали на лежанках із пожмаканого паперу, коли третій, Шмутціг, підсів до Білла.

— Ти не знаходив моє посвідчення? — хрипко прошепотів він, і Білл збагнув, що це божевільний.

Вогники моторошно зблискували у розбитих скельцях його окулярів — Білл помітив, що вони в срібній оправі і, мабуть, колись були дуже дорогі. Довкола Шмутцігової шиї, з-за кошлатої бороди, виглядали обтріпані залишки комірця й клапті того, що колись було ошатною краваткою.

— Ні, я не бачив твого посвідчення, — мовив Білл. — Я й свого не бачив відтоді, як у мене його забрав старший сержант і забув повернути.

Білл знову відчув жаль до себе, а тухлі сосиски засіли в шлунку, немов свинцеві гирі. Шмутціг не зважив на його відповідь, перебуваючи у своїй, куди цікавішій мономанії.

— Я важлива особа, знаєш, Шмутціг фон Дрек — людина, з якою треба рахуватись, вони ще побачать. Гадають, що мені вже кінець, але вони помиляються. Кажуть, сталася помилка, найбанальніша помилка: порвалася стрічка і, коли її склеювали, то вирізали малесенький шматочок, а саме на ньому були дані про мене; я вперше дізнався про те, не отримавши гроші наприкінці місяця. Я пішов дізнатися, що трапилось, а мені сказали, що ніколи не чули про мене. Але ж усі чули про мене, фон Дрек — гарне старе прізвище: коли мені виповнилося двадцять два, я вже завідував відділом з 356 чоловік у Департаменті Канцелярських Скріпок 89-го Спецоб’єднання По Постачанню Контор. І нема чого їм вдавати, буцімто вони ніколи не чули про мене, і навіть якщо я забув своє посвідчення в іншому костюмі вдома, вони не мали права виносити речі з моєї квартири, коли мене там не було, бо її наймала, як вони заявили, уявна особа. Я міг би довести, хто я насправді, якби в мене було посвідчення… Ти не бачив мого посвідчення?