Розділ «Дівчина-колобок[1]»

Вночі вона спала, наче западала в кому. Спершу її мучили погані сни — знов і знов той ранок, коли вони побачили, що Амі мертва. В деяких сновидіннях Амі з'являлася їй чорною, мов зогнила полуниця. В інших — то були найгірші — вона знаходила Амі на межі втрати життя і рятувала її диханням з рота в рот. Найгіршими, бо прокидалася вона з усвідомленням того, що Амі залишається так само безповоротно мертвою. Якось під час нічної грози вона підхопилася посеред такого сну, зісковзнула голою з ліжка на підлогу й ридала, упершись ліктями собі в коліна, долонями розтягуючи лице в гримасу, а блискавки все спалахували й спалахували понад затокою, кидаючи на стіну миттєві сині відбитки.

Вона не припиняла себе навантажувати — випробовувала легендарні межі людської витривалості, — і сновидіння або пропали, або спустилися нижче за поріг її пам'яті. Прокидатися вона почала не те щоб з відчуттям свіжості, проте розслабленою аж до самої серцевини. І хоч кожен її день був точнісінько таким, як попередній, поступово дні почали здаватися їй новими — не вервечкою повторень, а кожний самодостатнім. Одного дня вона прокинулася з усвідомленням того, що смерть Амі — це не те, що відбувається, а те, що вже відбулося.

Вона вирішила запросити до себе батька — нехай приїде, і Мелоді хай привозить, якщо схоче. Вона пригостить їх гарним обідом. Вони зможуть заночувати (що за чортівня, це ж його дім). А відтак вона почала частіше гадати, що б його робити далі зі своїм справжнім життям, з тим, що невдовзі розпочнеться по той бік підйомного мосту: що би їй хотілося зберегти, а чого позбутися. Скоро їй треба буде зробити той телефонний дзвінок, гадала вона. За тиждень. Найбільше за два. Поки ще рано, але майже ось-ось. Майже.

Якогось полудня, невдовзі після того, як липень перейшов у серпень, Дік Холліс доповів їй, що на острові в неї з'явився сусіда. Дік називав Вермільйон не інакше, як тільки островом.

Дік був битим чолов'ягою років п'ятдесяти чи, може, сімдесяти. Високий і стрункий, він ходив в обшарпаному солом'яному капелюсі, схожому на перекинуту догори дном супницю. З сьомої ранку до сьомої вечора він опікувався мостом між Вермільйоном і материком. Працював з понеділка по п'ятницю. По вікендах його підміняв «хлопчик» (хлопчику було років тридцять). Коли, підбігши до мосту, Емілі замість Діка бачила перед будкою у старому плетеному кріслі хлопчика, який замість «Нью-Йорк Таймз» читав «Максим» або «Популярну механіку»[22], вона розуміла, що знову настала субота.

Утім, сьогодні там сидів Дік. Канал між Вермільйоном та материковим берегом — Дік називав його горлом (маючи на увазі гирло, вважала вона) — зяяв порожнечею. Небо було похмурим, на перилах мосту, тих, що з боку затоки, стояла чапля, не то медитуючи, не то пантруючи рибу.

— Сусіди? — перепитала Ем. — Немає в мене ніяких сусідів.

— Я неправильно висловився. Пікерінг повернувся. Хазяїн садиби №366. Знову привіз собі якусь небогу.

Слово небогу Дік підкреслив, зиркнувши своїми голубими, ницвілими майже до безбарвності очима.

— Я нікого не бачила, — сказала Ем.

— Так. Він переїхав міст своїм червоним «м'сдесом» десь з годину тому, коли ти ще, либонь, шнурки зав'язувала. — Дік нахилився над своєю газетою, і та захрустіла на його пласкому череві. Вона помітила, що він наполовину розгадав кросворд. — Кожного літа інша небога. Завжди молода. — Він зробив паузу. — Іноді дві небоги, одна у серпні, друга у вересні.

— Не знаю я його, — сказала Ем. — І ніякого червоного «мерседеса» не бачила.

Вона також не знала, що за будинок позначений номером 366. Вона помічала самі будівлі, але рідко звертала увагу на поштові скриньки. Звісно, окрім номеру 219. Це був той, дах якого прикрашав рядок вирізьблених пташок (дім, певне, називався Птахокрай[23]).

— Та це й на краще, — сказав Дік. Цього разу замість закотити очі він так закопилив губи, ніби йому до рота потрапило щось гидке. — Він привозить їх у «м'сдесі», а потім відвозить назад до Сейнт-Пітерсберга[24] на своєму судні. На великій білій яхті. Називається «Плейпен»[25]. Вона тут пройшла вранці. — І знову опустилися кутики його губ. Удалині загриміло. — Отже, небога отримує екскурсію по будинку, потім приємний короткий круїз морем на берег, і ми знову не бачимо Пікерінга до січня, аж поки не похолоднішає в його чиказьких краях.

Ем пригадала, що начебто бачила біля берега білу яхту під час своєї вранішньої пробіжки, але не була цього певна.

— За день чи два — а може, й через тиждень — він пришле сюди пару хлопців і хтось з них віджене його «м'сдес» туди, де він його тримає. Десь біля приватного аеропорту в Нейплзі, гадаю.

— Мабуть, він дуже багатий, — сказала Ем.

Ця розмова виявилася найдовшою з усіх, які вона до того мала з Діком, і їй було з ним цікаво, але все одно вона вже почала тупцювати на місці. Почасти тому, що не хотілося задубіти, але перш за все тому, що її тіло волало бігу.

— Багатий, як той Скрудж МакДак[26], але я вважаю, що Пікерінг надто смітить своїми грошима. Так, як дядечкові Скруджу й не снилося. Я чув, він заробив гроші на якихось комп'ютерних штуках, — завів він очі під лоба. — Так, як усі зараз.

— Мабуть, — сказала вона, не перестаючи тупцювати. Грім знову прокашлявся, і цього разу серйозніше.