Розділ «Дівчина-колобок[1]»

Його гідна подиву життєздатність, особливо зважаючи на те, що він робив — переважно молотив руками по воді, ніби вірив, що зможе злетіти вгору, мов та чайка, — була контрпродуктивною, тож його відносило від берега все далі й далі, і нікого не було на пляжі, хто б його врятував. Нікого, крім неї.

Не існувало способу, яким він зумів би повернутися звідти, вона була певна цього, але все одно вона прошкутильгала до решток вогнища і вибрала собі найбільшу з напівобгорілих дровиняк. А тоді вже стояла та просто дивилася, поки тінь її потроху росла позаду неї.

Він довго тримався. Вона не тямила, як саме довго, бо її годинник забрав він. За якийсь час він припинив свій вереск. На той момент він виглядав білою бульбашкою понад темно-червоною плямкою сорочки «Ізод», ще сотав білими ручками, немов намагаючись злетіти. А потім він ураз зник. Вона сподівалася побачити ще один змах руки, що вистромиться, мов перископ, але ні. Він зник, і по всьому. Бульк. Вона насправді була розчарована. Пізніше вона знову стане сама собою — либонь, навіть кращою, — але наразі їй хотілося продовження його страждань. Вона хотіла, щоб він помирав від жаху, і не швидко. За Ніколь і усіх інших небог, які напевне були там перед Ніколь.

А чи я теж тепер небога?

Вона гадала, що так. Остання племінниця. Та, що бігла так швидко, як тільки могла. Та, що вижила. Вона сіла поряд із рештками вогнища й відкинула геть обсмалену дровиняку. Та й з неї навряд чи була б гарна зброя; мабуть, тріснула б, як вугільний олівець художника, при першому ж ударі. Сонце набувало помаранчевої барви, розігріваючи обрій на заході. Незабаром небокрай запалає вогнем.

Їй згадався Генрі. Їй згадалася Амі. У тому напрямку більше нічого не було, але колись-то воно було — щось таке ж прекрасне, як подвійна райдуга понад пляжем, — і про це було приємно знати, приємно пам'ятати. Їй згадався батько. Скоро вона встане, й поплентається до свого Куреня, і зателефонує йому. Але не зараз. Трохи згодом. Зараз гарно було сидіти, встромивши ступні у пісок, обхопивши болючими руками свої стражденні коліна.

Накочувалися хвилі. Ані сліду її рваних синіх шортів чи червоної сорочки-гольф Пікерінга. Їх забрала собі затока. Він потонув? Вона гадала, що це найвірогідніше, але те, яким чином він раптом зник під водою, навіть без фінальної хвилі...

— Я думаю, щось ухопило його, — повідомила вона повітрю, що гуснуло навкруг неї. — Чи, може, мені просто подобається так думати. Бозна чому.

— Бо ти людина, серденько, — промовив її батько. — Тільки тому. — І вона вирішила, що так воно й є, бо це найпростіше пояснення.

У фільмі жахів Пікерінг мусив би з'явитися знову: чи то вихопитися з ревінням з прибою, чи то чатувати на неї, мокрий як хлющ, проте цілком ще живчик, у шафі її спальні, коли вона повернеться додому. Але це був не фільм жахів, це було її життя, її власне маленьке життя. Вона проживе його, починаючи з довгої кульгавої ходи назад, туди, де стоїть будиночок і ключ до нього лежить захований під старим бридким гномом у вицвілому червоному капелюсі. Вона скористається ключем, і також скористається телефоном. Вона подзвонить своєму батькові. Потім зателефонує до поліції. Пізніше, гадала вона, подзвонить і до Генрі. Вона вважала, що Генрі все ще має право знати, що з нею все гаразд, хоча не завжди буде його мати. Або, подумала вона, навіть не захоче його мати.

Над затокою троє пеліканів пролетіли низько, черкаючи по воді, тоді здійнялися вгору, роздивляючись долі. Вона дивилася на них, затамувавши подих, поки вони не досягли точки ідеальної рівноваги в помаранчевому повітрі. Її обличчя — на щастя, сама вона цього не знала — було як у дитини, яка щойно досягла віку, коли так чудово лазити по деревах.

Три птахи склали крила й гуртом кинулися вниз.

Емілі зааплодувала, хоча їй і боліло розпухле праве зап'ястя, і крикнула:

— Йо, пелікани!

Потім вона витерла рукою очі, відкинула волосся, звелася на ноги і рушила додому.