Поки що ні, але вже скоро.
М’яке плюх на сусідньому сидінні. Гелстон повернув голову й побачив чорно-білий писок, сяючі очі з величезними темними зіницями.
Гелстон до нього заговорив.
— Котику, я жодного разу не провалив роботу, коли за неї брався. Це могло трапитися вперше. Ось мої руки оживуть. Ще п’ять хвилин, ну, може, десять. Бажаєш поради? Стрибай у вікно. Вікна відчинені. Тікай, махнувши хвостом на прощання.
Кіт дивився на нього.
Гелстон знову ворухнув руками. Вони піднімалися з диким тремтінням. На півдюйма. На дюйм. Та й безсило впали, зісковзнувши з колін на сидіння «Плімута». Блідо біліли там, мов великі тропічні павуки.
Кіт шкірився до нього.
Я зробив якусь помилку? — розгубився Гелстон. Він зазвичай покладався на свою інтуїцію, і тепер думка про те, що він зробив якусь помилку, раптом цілком заволоділа ним. Тут тіло кота напружилося, і вже в саму мить стрибка Гелстон зрозумів, що той збирається утнути, й розкрив рота, щоб кричати. Кіт, розчепіривши лапи, плигнув Гелстону між ноги й зарився кігтями йому в матню.
Цієї миті Гелстону здалося, що краще б його дійсно паралізувало. Біль був колосальний, жахливий. Він ніколи не міг собі уявити, що такий біль може існувати у світі. Кіт борсався дикою хутряною пружиною, роздираючи кігтями йому яйця.
Ой, як же Гелстон закричав широко роззявленим ротом, але в цю мить кіт передумав і стрибнув йому на обличчя, просто на рот. Ось тут уже Гелстон остаточно зрозумів, що це щось більше, ніж кіт. Це щось, свідомо націлене на безжальне вбивство.
Він востаннє побачив чорно-білий писок під притиснутими до голови вушками, непомірно великі очі, сповнені божевільної ненависті. Ця істота знищила тих трьох людей, а тепер збиралося знищити і Джона Гелстона.
Кіт поцілив йому до рота, як хутряна ракета. Мов кляп, якого не виплюнути. Кіт сік передніми лапами, шматуючи кігтями йому язик, мов кавалок печінки. Гелстону зсудомило шлунок, і він ригнув. Блювотиння, не маючи виходу, залилося йому в трахею, він почав задихатися.
За таких крайнощів його воля до виживання перемогла наслідки поставарійного паралічу. Він повільно підводив руки, сподіваючись ухопити кота. О Господи ж мій, — думав він.
А кіт пробивався й далі йому до рота, у корчах, звиваючись усім тілом, він заривався глибше й глибше. Гелстон відчував, як широко розсуваються його щелепи, щоб пропустити тварину.
Він підніс руки — вхопити, вирвати, знищити цю істоту… але руки дістали тільки котячого хвоста.
Якимсь чином той цілком протиснувся йому до рота. Його дивний чорно-білий писок, либонь, уже пропхався йому в самісіньке горло.
Жахливе гучне булькотіння почулося з Гелстонового горла, воно розбухало, як еластичний садовий шланг.
Тіло його смикалося. Руки знову впали на коліна, і тільки пальці ще ворушилися без пуття. Та ось очі в нього блиснули, відтак повосковіли. Тепер вони сліпо тупилися крізь лобове скло «Плімута» на ранкову зорю.
З роззявленого рота в нього стирчало пару дюймів пухнастого хвоста… напівчорного, напівбілого. Хвіст ліниво помахував з боку в бік.
Потім зник.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли впаде темрява» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пекельний кіт“ на сторінці 8. Приємного читання.
TextBook