Розділ «Пекельний кіт»

— Це ж очевидно, бо Керолайн Бродмур пригрозила, що поїде звідси, якщо його не буде. Вона влаштовувала істерики, наче одержима. Хвора була жінка, до того ж трохи схиблена на спіритуалізмі. Якась медіум з Гартфорда наговорила їй (усього за двадцять доларів), що душа Аманди оселилася в Семовому котячому тілі. Сем — це Аманда, заявила вона, і якщо його не буде, то й вона поїде геть.

Гелстон, який став чимось на зразок експерта у вичитуванні поміж рядками людських доль, припускав, що Дроган і стара пташечка Бродмур колись давно були коханцями і старий ловелас не бажав дозволити їй поїхати звідси через якогось кота.

— Це було б усе одно що самогубство, — продовжував Дроган. — У своїй уяві вона вважала себе все ще багатою леді, цілком спроможною забрати кота й від’їхати з ним десь до Нью-Йорка або Лондона чи навіть до Монте Карло. Насправді ж вона була останньою з колись славної родини і в результаті невдалих інвестицій у шістдесятих жила на жалюгідну пенсію. Вона жила тут на другому поверсі у спеціально обладнаній зволожувальним устаткуванням кімнаті. Жінці було сімдесят, містере Гелстон. Вона багато курила все життя, окрім двох останніх років, емфізема в неї була просто жахлива. Я хотів, щоб вона залишалася тут, тож якщо це залежало від кота…

Гелстон кивнув, а відтак багатозначно поглянув на свій годинник.

— Десь у середині червня вона померла вночі. Лікар поставився до цього як до природного факту… просто приїхав і виписав свідоцтво про смерть, та й по всьому. Але в кімнаті був кіт. Кейдж мені розповів.

— Усі ми смертні, пане, — зауважив Гелстон.

— Звичайно. Точно так сказав і лікар. Але я знав. Я згадав. Коти люблять душити немовлят і старих уві сні. Перекривають їм дихання.

— Стара бабська байка.

— Підтверджена фактами, як більшість так званих бабських байок, — відповів Дроган. — Бачте, коти люблять місити лапами м’які речі. Подушки, товсті кошлаті килими… або ковдри. Ковдру в колисці чи ковдру на ліжку старої людини. Взяти, наприклад, хоч зайву вагу…

Дроган затих, а Гелстон замислився. Керолайн Бродмур спить у своїй кімнаті, її немічні легені з хрипом втягують і випускають повітря, цей звук майже розчиняється серед шепотіння спеціальних зволожувачів та кондиціонерів. Кіт дивної чорно-білої масті безшумно стрибає на постіль старої панни і своїми іскристими зелено-чорними очима дивиться на її пооране зморшками лице. Він вилазить на її худенькі груди і з вуркотінням умощується там всією своєю вагою… і дихання притишується… і кіт муркотить, а стара потихеньку задихається під його вагою.

Гелстон не відрізнявся розвинутою уявою, але тут злегка здригнувся.

— Дрогане, — промовив він, не перестаючи гладити кота. — Чому ви його просто не відвезете кудись? Будь-який ветеринар за двадцять доларів дасть йому газу.

Дроган відповів:

— Похорон відбувся першого липня. Я поховав Керолайн на нашому цвинтарі поряд із моєю сестрою. Так, як їй, либонь, хотілося. Тільки третього липня я викликав до цієї кімнати Кейджа і вручив йому плетеного кошика… такого, на кшталт козуба для пікніків. Розумієте, що я маю на увазі?

Гелстон кивнув.

— Я наказав йому посадити туди кота і відвезти в Мілфорд, до ветеринара, щоб той його всипив. Він відповів: «Слухаюсь, сер», взяв кошик і вийшов. Такий був чоловік. Більше живим я його не бачив. На трасі трапилася аварія. «Лінкольн» врізався в мостову опору на швидкості понад шістдесят миль. Дік Кейдж загинув миттєво. Коли його звідти витягли, обличчя в нього було подряпане.

Гелстон мовчав, і знову в голові у нього склалася картина того, як це могло відбуватися. Ані шелесне у кімнаті, тільки мирне потріскування вогню й мирне вуркотіння кота в нього на колінах. Вони разом з котом перед коминком складали гарну ілюстрацію до поеми Едгара Геста, тієї, де говориться: «Кіт на колінах у мене, у комині вогонь палає… так, я щасливий чоловік, як хто цього не знає».

Дік Кейдж їде на «Лінкольні» по трасі в бік Мілфорда, перевищуючи дозволену швидкість хіба на якихось п’ять миль. Поряд із ним плетений кошик — такий, на кшталт козуба для пікніків. Водій уважно дивиться на дорогу, можливо, якраз обганяє велику фуру і не помічає тваринки з напівчорною, напівбілою головою, яка вистромила свій писок з-під кришки козуба. На пасажирському сидінні. Не помічає, обганяє довгий трейлер, і отут-таки кіт із шипінням стрибає йому в обличчя, вганяє пазурі в одне око пробиває його, видирає, осліплює. Шістдесят миль на годину, гуде потужний двигун «лінкольна», а інша лапа вп’ялася у перенісся, розриваючи його диявольськи гострим болем, — мабуть, тут «лінкольн» починає заносити вправо, на смугу трейлера, і той попереджає його оглушливим гудком, та Кейдж не чує, бо верещить кіт, цей кіт розпластався в нього на обличчі, мов якийсь величезний хутряний павук, вуха в нього притиснуті до голови, зелені очі палають, мов диявольські фари, він брикає задніми лапами, розпорюючи м’яку плоть старечої шиї. Машину кидає в інший бік. Попереду виринає мостова опора. Кіт зістрибує, а «лінкольн» блискучою чорною торпедою врізається в бетон і вибухає, мов бомба.

Гелстон ковтнув слину й почув у горлі сухе «клац».

— І кіт повернувся?