Розділ «Пекельний кіт»

Він звернув з траси на Плейсерз Глен і з розважливою швидкістю тридцять п’ять миль поїхав через притихле місто, де на перехресті сторожко блимав жовтий сигнал самотнього світлофора. За містом, рухаючись по місцевій дорозі №35, він трохи попустив «Плімута», дозволивши йому легку рись. Гарно відрегульований мотор «спойлера» завурчав, як був мурчав кіт незадовго перед тим у нього на колінах. Гелстон усміхнувся такому порівнянню. На швидкості трохи за сімдесят вони рухалися між побілілих від паморозі полів зі скелетами кукурудзяних тичок.

Кіт перебував у подвійної товщини торбі для покупок, зав’язаній міцною мотузкою. Торба лежала поряд, на пасажирському сидінні. Кіт сонно вуркотів, коли він клав його до торби, та так і не переставав мурчати всю дорогу. Либонь, відчував, що він подобається Гелстону, і почувався безтурботно. Кіт, точно як він сам, був зух-одинак.

Дивне замовлення для вбивці, думав Гелстон, дивуючись ще й тому, що сам серйозно розглядає цю роботу як вбивство. Найдивнішим, утім, було те, що йому дійсно сподобався кіт, він відчував якусь спорідненість з ним. Якщо він зумів упоратися з тими трьома старими шкапами, це боєць… особливо з Кейджем, котрий віз його до Мілфорда на останнє побачення з завзятим ветеринаром, який більш ніж радо запакує його до керамічного нутра газової камери розміром з мікрохвильовку. Він відчував спорідненість, але не бажання знехтувати роботою. Він виявить свою повагу, вбивши його швидко й чисто. Зупиниться на узбіччі поряд з якимсь із цих покинутих осінніх полів, дістане його з торби і гладитиме, а тоді зламає йому шию й відріже хвоста кишеньковим ножем. А тіло, подумав він, я поховаю з пошаною, щоб не дісталося стерв’ятникам. Від хробаків я його не вбережу, а від наземних трупоїдів — так. Так він міркував, а машина мчала крізь ніч, мов темно-синій привид, і отут-то перед його очима з’явився кіт, на приладовій панелі, хвіст гордовито задраний, чорно-білий писок обернений до нього, ніби усміхнений рот.

— Тпрусь… — шикнув Гелстон. Він кинув оком уліво і побачив, що у подвійної товщини торбі для покупок прогризено чи продряпано діру — а саме збоку. Перевів погляд уперед… там кіт підняв лапу і грайливо замахнувся на нього. Лапа сковзнула Гелстону по лобі. Він відсмикнувся, і великі колеса «Плімута» завищали, бо машину різко кинуло з одного боку вузької асфальто-бетонної дороги на інший.

Гелстон замахнувся кулаком на кота на приладовій панелі. Той блокував йому поле зору. Кіт на нього зашипів, вигнув спину, але не поворухнувся. Гелстон замахнувся знову, і той замість ухилитися плигнув на нього.

Кейдж, майнуло йому. Точно як з Кейджем…

Він ударив по гальмах. Кіт уже був у нього на голові, він заблокував йому зір своїм пухнастим черевом, вчепився в нього пазурами і дряпав. Гелстон твердо тримав кермо. Він стусонув кота раз, другий, третій. І раптом дорога зникла, «Плімут» мчав у рівчаку, підстрибуючи на його нерівностях. Відтак струс, його кидає вперед, на ремінь безпеки, й останній звук, що він чує, — нелюдське виття кота, мов голос жінки в родових муках або в сексуальній агонії.

Він ударив його стиснутим кулаком, але відчув лише податливо-тугу пружність котячих м’язів.

Тут другий струс. І темрява.

Місяць зайшов. До світанку залишалася година.

«Плімут», оповитий низьким туманом, заліг у якомусь вибалку. В передній решітці застряг добряче переплутаний шматок колючого дроту. Капот зірвало з замків, і пара струменіла вгору з проломленого радіатора, потроху змішуючись із туманом.

Гелстон не відчував своїх ніг. Він подивився вниз і побачив, що теплоізоляційна перегородка «Плімута» прогнулася всередину салону. Ноги йому придавило задньою частиною моторного блоку великого «циклона спойлера» так, що не поворухнутися. Віддалік машини, полюючи на якусь мілку метушливу тваринку, запугукала сова. Поряд у салоні чулося мирне вуркотіння кота. Він, схоже, посміхався, як той Алісин Чеширський у Країні Див. На очах Гелстона він підвівся на лапах, вигнув спину, потягнувся. Одним миттєвим рухом, мов хвиля майнула штукою шовку, кіт опинився в нього на плечі. Гелстон спробував підняти руки, щоб його зігнати.

Руки його не послухалися.

Спінальний шок, подумав він. Паралізувало. Можливо, тимчасово. Та може бути, й назавжди.

Кіт муркотів йому на вухо, мов грім.

— Геть з мене, — цикнув Гелстон. Голос його прозвучав хрипко, глухо. Кіт на мить напружився, але тут же знов умостився. Раптом він мазнув Гелстону по щоці лапою, цього разу з випущеними кігтями. Гарячі смужки болю вниз до горла. І тепле струміння крові. Біль.

Відчуття.

Він наказав власній голові повернутися вправо, вона йому підкорилася. На секунду він зарився обличчям у гладесеньке пухнасте хутро. Гелстон вкусив кота. При цьому той видав горлом полохливо-дразливе — квек! — і зіскочив на сидіння. Дивився звідти на нього сердито, притиснувши вуха до голови.

— Не очікував такого, еге ж? — прокректав Гелстон.

Кіт розкрив пащу й зашипів на нього. Дивлячись на його чудернацький, шизофренічний писок, Гелстон зрозумів, чому Дроган міг вважати це створіння пекельним котом. Воно…