Розділ «N»

Я питаю його, чи йому потрібно нарахувати якусь визначену кількість черевиків, щоб отримати втіху.

— Тридцяти вистачить, — каже він. — П’ятнадцять пар. Як правило, це без проблем.

А чому необхідно нарахувати якусь визначену кількість?

Він розмірковує, дивиться на мене.

— Якщо я скажу «ви самі знаєте», чи ви попросите мене пояснити, що саме ви мали б знати? Ви вже не раз мали справу з СНС, я це з’ясовував — і то прискіпливо, — як подумки у себе в голові, так і в Інтернеті, то, може, перестанемо грати в лапанку?

Я кажу, що більшість рахувальників вважають, що досягнення визначеної кількості, відомої як «цільове число», необхідне для підтримування порядку. Так би мовити, щоб світ не зіскочив зі своєї осі.

Він удоволено киває — і крига скресла.

— Одного дня, коли я рахував, по дорозі назад до офісу мені трапився безногий чоловік. Він був на милицях, на відрізану ногу, що закінчувалася під коліном, у нього було надягнуто шкарпетку. Якби він був у чорному черевику, жодних проблем. Бо ж, розумієте, я повертався. Але на нім був коричневий. Мене це вибило з норми на цілий день, а вночі я зовсім не міг заснути. Бо непарні числа погані. — Він постукує собі по скроні. — Принаймні отут вони такі. Раціональна частина мого мозку розуміє, що все це лайно, але є там і інша частина, котра точно знає, що зовсім навпаки, і править ця частина. Можна гадати, що якщо нічого поганого не трапляється — фактично у той день трапилося хороше, аудит податкової служби ІК5, якого ми так боялися, було скасовано без жодних на те причин, — закляття мало б знятися, та дзуськи. Я налічив замість тридцяти восьми тридцять сім черевиків, а коли світ не завалився, ірраціональна частина мого мозку пояснила це тим, що я не просто перевищив цифру тридцять, а значно її перевищив. Коли завантажую посудомийну машину, я лічу тарілки. Коли їх там парне число більше десяти, все в порядку. Якщо ні, я додаю чистих тарілок, щоби була правильна цифра. Те саме з виделками й ложками. У пластиковому контейнері в посудомийці їх мусить бути щонайменше по дванадцять. Це означає, що, відтоді як я живу сам, треба докладати туди чистих.

А як щодо ножів, питаю я, і він одразу хитає головою.

— Ніяких ножів. У посудомийній машині вони зайві.

Коли я питаю чому, він відповідає, що не знає. Відтак, після

паузи, скоса кидає на мене винуватий погляд.

— Я завжди мию ножі руками, в раковині.

Я висловлюю припущення, що ножі в контейнері для столових приборів загрожують світовому порядку.

— Ні! — вигукує він. — Докторе Бонсейнт, ви розумієте, але ж ви не розумієте всього цілком.

Тоді ви мусите мені допомогти, кажу я.

— Світовий порядок уже порушено. Я порушив його минулого літа, коли прийшов на Акерманове поле. Тільки тоді я цього не зрозумів. Тоді ще ні.

— Але тепер уже так? — питаю я.

— Так. Не все, але достатньо.

Я питаю його, чи він намагається виправити речі, чи тільки контролювати ситуацію, щоб не стало гірше.