Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

Майор перед таким подарунком спершу вражено відсахнувся й видимо розгубився, але врешті зайшовся гучним реготом; інші японці теж засміялися. Полковник Ніколсон знизав плечима і набундючився. Все ж таки він наказав своїм солдатам поскладати зброю в машину.

Протягом усього періоду перебування в сінгапурському таборі для полонених полковник Ніколсон вважав за свій обов’язок на зло безладним і метушливим діям переможців зберігати англо-саксонську коректність. Кліптон залишався при ньому і вже тоді почав запитувати себе: проклинати йому свого командира чи молитися на нього?

Внаслідок розпоряджень, які він віддав, щоб своїм авторитетом ствердити і ще більше підкріпити накази японців, вояки його полку поводилися добре, зате харчилися погано. Мародерство, себто крадіжка консервів та іншого харчу, до якого полонені з інших полків, непомітно від конвою, а то й з його мовчазної згоди, вдавались у бомбардованих околицях Сінгапура, становило вельми цінний додаток до їхнього нужденного раціону. Але такого грабунку полковник Ніколсон не допустив би ні за що в світі. Він доручив офіцерам проводити з підлеглими бесіди, осуджувати негідні вчинки й роз’яснювати, що англійський солдат доб’ється пошани у своїх тимчасових переможців лише своєю бездоганною поведінкою. Контроль за виконанням цих настанов здійснювався періодичними обшуками, ще доскіпливішими, ніж «труси» конвоїрів.

Такі бесіди про обов’язок вояка бездоганно поводитись у ворожій країні були не єдиним прикладом суворих порядків, які командир запровадив у своєму полку. На той час полонені не були обтяжені працею — японці тоді ще не затівали якоїсь будови в сінгапурському передмісті. Переконаний у шкідливості неробства для самопочуття війська і потерпаючи, щоб не занепала мораль, полковник склав програму занять для заповнення дозвілля. Він зобов’язав офіцерів проробляти з солдатами розділи військового статуту, влаштовував екзамени і тих, хто добре встигав, нагороджував дипломами за власним підписом. Ясна річ, багато часу відводилося на вивчення дисциплінарного статуту. Знов і знов на цих заняттях наголошувалося, що і в таборі військовополонених підлеглі повинні віддавати честь старшому. Рядових було зобов’язано козиряти всім японцям, незалежно від чину, а забувши про цей наказ, вони ризикували дістати з одного боку стусана чи удару прикладом від конвоїра, а з другого — прочуханки від полковника і відповідного покарання: скажімо, кілька годин стояти в позі «струнко» під час відпочинку.

Кліптона іноді просто вражало, як це рядовий склад приймає такий драконівський порядок і як люди скоряються авторитетові, не підпертому жодною реальною силою; до того ж ця влада йшла від того, хто сам наражався на утиски й грубощі. Кліптон не знав, чим пояснити їхній послух: чи то повагою до особи полковника, чи, може, деякими пільгами, наданими солдатам завдяки йому. Адже годі було заперечити, що непоступливість полковника приносила свої плоди навіть у стосунках з японцями. Його зброєю проти них були вірність принципам, впертість, здатність зосереджуватися на якійсь конкретній цілі, аж поки він досягав свого, а також «Звід воєнних законів», з текстом рішень женевської і гаагської конвенцій, яким він любісінько тицяв японцям під носа при найменшому порушенні цього міжнародного кодексу. Крім того, його авторитет підвищували неабияка особиста хоробрість і цілковита зневага до фізичного насильства. В тих численних випадках, коли японці зловживали своїм правом переможців, він не обмежувався самим протестом. Він втручався особисто. Якось його страшенно побив один з найлютіших конвоїрів, чиї вимоги були зовсім незаконні. Полковник цієї справи так не облишив, і його кривдник був покараний. Після цього Ніколсон ще більше зміцнив у полку дисципліну, зробивши її ще тиранічнішою, ніж могли придумати японці.

Коли Кліптон спробував доводити йому, що, з огляду на обставини, можна б допустити деяке послаблення з його боку, полковник відповів так:

— Головне, щоб люди відчували, що ними командуємо, як і раніше, ми, а не ці макаки. Доки ми утримуватимем їх у цій свідомості, доти вони залишатимуться солдатами, а не рабами.

І Кліптон, з властивою йому безсторонністю, визнав, що ці слова розумні і що поводження полковника завжди диктується найблагороднішими почуттями.

2

Місяці, проведені в сінгапурському таборі, полонені згадували, як золоту добу, і думаючи про своє теперішнє становище в негостинному закутні Таїланду, зітхали за нею з жалем. Вони довго їхали сюди залізницею через усю Малайзію, а потім ішли пішки, і під час маршу, ослаблені нездоровим кліматом та недоїданням, поступово викидали, без надії колись підібрати, найважчі, але й найцінніші частини свого благенького скарбу. А поголоски про те, що їх послано на будівництво залізниці, аж ніяк не сприяли оптимізму.

Полковник Ніколсон та його люди були перебазовані трохи пізніше, ніж усі інші, і тому прибули до Таїланду вже з початком робіт. Після важкого маршу перше зіткнення з новими японськими властями не віщувало нічого доброго.

У Сінгапурі британці мали справу з солдатами, які після першого сп’яніння від перемоги — поодинокі вихватки первісного дикунства до уваги не беруться — поводилися з полоненими не жорстокіше, ніж звитяжці з цивілізованого Заходу. Зовсім інакше тримались офіцери, відряджені конвоювати переможених союзників по всій трасі залізниці. Від самого початку вони показали себе лютими наглядачами з виразними задатками катів-садистів.

Полковник Ніколсон та рештки його полку, командувати яким він вважав за честь, були загнані у величезний табір, що правив за етап для всіх конвоїв. Частину цього табору вже давно обжила інша група полонених. Вони пробули тут недовго, але й цього часу їм вистачило, аби побачити, чого від них вимагатимуть і в яких умовах їм доведеться жити аж до закінчення будівництва. Бідолахи гарували, як чорні воли. Денна норма була б непосильна й для міцного, вгодованого чоловіка, але навалену на плечі слабаків, у яких вони перетворилися за неповні два місяці, її можна було виконати, лише гибіючи на будові від світання до смерку, а часто прихоплюючи й нічну пору. Вони були затуркані й деморалізовані лайкою та стусанами, які сипалися на них за найдрібнішу провину, і жили в постійному страху перед ще жорстокішими карами. їхній фізичний стан просто жахав Кліптона. Малярія, кривавий пронос, бері-бері та виразки були явищем буденним, а табірний лікар признався, що боїться ще страшніших епідемій, бо ж їм ніяк запобігти. Він не мав навіть найпростіших ліків.

Полковник Ніколсон хмурив чоло, але нічого не казав. Він у цьому таборі «не служив» і почував себе майже гостем. Правда, одного разу він усе ж таки виказав своє обурення англійському підполковникові, відповідальному перед японськими властями. Це сталося тоді, коли він побачив, що всі офіцери, до майора включно, виконують ту саму роботу, що й рядові: копають і возять землю, мов чорнороби. Підполковник похнюпив очі. Пояснив, що зробив усе можливе, аби уникнути такого приниження, і підкорився лише брутальному примусу, та й то лише задля того, щоб не накликати на людей зайвих утисків. Полковник Ніколсон скептично покивав головою, а потім замкнувся у гордовитій мовчанці.

На цьому етапі полонені залишалися два дні. Потім вони отримали від японців злиденний припас харчів на дорогу і по трикутному шматку грубого полотна, що звався «спецівкою» — його належало прив’язувати на крижі мотузкою, — а також вислухали промову генерала Ямашіти; вибравшись у ясно-сірих рукавичках і з шаблюкою при боці на імпровізовану трибуну, він каліченою англійською мовою заявив, що волею його імператорської величності їх поставлено під його начало і розтлумачив, чого від них чекають.

Його патякання тривало понад дві години. Слухати все те була мука, воно ображало національну гідність не менше, ніж лайки та побої. Генерал казав, що сини Японії не відчувають до них, збитих на манівці брехнею власного уряду, ніякого злопам’ятства і що з ними поводитимуться по-людському, поки вони самі триматимуться «дзентльменами»; інакше кажучи — поки вони без будь-яких задніх думок, з усіх сил співпрацюватимуть для загального добра південноазіатського регіону. Що вони мусять бути вдячні його імператорській величності за надану їм можливість спокутувати свої гріхи участю у суспільній справі, у спорудженні залізниці. Відтак Ямашіта повідомив, що в інтересах усіх йому доведеться запровадити сувору дисципліну і що він не допустить жодного прояву непокори. Лінощі й недбалість розцінюватимуться як злочин. Усяка спроба впити каратиметься смертю. Англійські офіцери відповідають перед японцями за поведінку своїх солдатів та їхню старанність у роботі.

— Хвороба для мене не виправдання, — додав генерал Ямашіта. — Раціональна праця підтримуватиме людей у чудовому фізичному стані, і ніяка дизентерія не посміє напасти на того, хто щодня буде виконувати свій обов’язок перед імператором.

Закінчив він свою промову оптимістично, від чого слухачі розлютилися ще дужче.

— Працювати радісно й завзято. Ось моє гасло. А відсьогодні воно повинно стати й вашим. Тому, хто дотримуватиме його, нема чого боятися мене, так само як і інших офіцерів великої японської армії, під охороною якої ви перебуваєте нині.

Потім частини роз’єднались, і кожна вирушила до призначеного їй сектора. Полковника Ніколсона та його полк послали до табору на березі річки Куай. Він лежав досить далеко, всього за кілька миль від кордону з Бірмою. Комендантом табору був полковник Сайто.