Розділ «Як важливо бути поважним»

Леді Брекнел. У камері схову на вокзалі Вікторія?

Джек. Так, на Брайтонській лінії.

Леді Брекнел. На якій лінії – це не має значення. Зізнаюся вам, містере Ворзінґ, я трохи приголомшена почутим від вас. Народитись чи там бодай виховуватись у валізці, з ручками чи й без них – це, як на мене, зневага до будь-яких ознак пристойності, що нагадує найгірші ексцеси з часів французької революції. А вам, сподіваюся, відомо, до чого призвів цей невиважений рух. Що ж до того, в якому специфічному місці було знайдено валізку, то камера схову на залізничній станції таки може зберігати таємниці порушення суспільної моралі, для чого її, імовірно, не раз використовувано, але вона ледве чи може забезпечити визнання в пристойному товаристві.

Джек. То ж чи не порадили б ви мені, що я в такому разі маю робити? Зайве й казати, що я на будь-що згоден заради щастя Ґвендолен.

Леді Брекнел. Я б рішуче порадила вам, містере Ворзінґ, якомога швидше роздобутись на родичів, хоча б на одного з них, батька чи матір, – і зробити це ще до закінчення сезону.

Джек. Але я поки що не уявляю собі, як із цим упоратись. Валізку то я можу будь-якої хвилини виставити на доказ. Вона зберігається у мене в спальні. Хотілося б думати, що це задовольнить вас, леді Брекнел.

Леді Брекнел. Мене, сер? Який це має стосунок до мене? Невже ви гадаєте, що ми з лордом Брекнелом погодимося на те, щоб наша єдина донька – дівчина, до виховання якої ми доклали так багато зусиль, – виходила заміж у камері схову і брала шлюб з якимось там чемоданом? (Джек обурено здригається.) Будь ласка, відчиніть мені двері. Ви, звичайно, розумієте, що надалі будь-які ваші стосунки з міс Ферфакс цілком виключаються.

Леді Брекнел виходить, сповнена величного обурення. Елджернон у сусідній кімнаті грає весільний марш. Джек у нестямі схоплюється з місця й підбігає до дверей тієї кімнати.

Джек. Та облиш, ради Бога, цю гидющу мелодію, Елджі! Це ж треба таким дурисвітом бути!

Музика стихає, і в кімнату весело входить Елджернон.

Елджернон. А хіба що, братчику, – не вийшло? Невже Ґвендолен відмовила тобі? З нею таке трапляється. Вона всім відмовляє. Така вже в неї злоблива натура.

Джек. Ні, з Ґвендолен усе гаразд! Ми з нею навіть заручилися. От її мати – то вже щось неможливе. Зроду я не стикався з такою ґорґоною[201]… Правда, я не знаю, що таке ґорґона, але певен, що леді Брекнел належить до цієї породи. В усякому разі, вона страховище, і зовсім не міфічне, тож це куди гірше… Пробач мені, Елджі, – я при тобі мав би стримуватися з такими словами про твою родичку.

Елджернон. Мій любий, мені дуже приємно чути такі відгуки про свою рідню. Лише завдяки цьому й можна терпіти її існування. Родичі – це такі нуднющі людці, що не мають найменшого уявлення, як треба жити, і ніколи не здогадуються, коли пора вмирати.

Джек. Добре, що в мене нема родичів, і я не знаюсь на тому, що це таке.

Елджернон. Тобі з цим пощастило. Родичі ніколи не позичають грошей і не дають нічого в борг, хоч би ти був і генієм. Вони просто різновид набридливої публіки, та й годі.

Джек. Та й врешті яке це має значення – є в тебе батько-матір чи нема? З матерями то звісно добре: вони сплачують борги своїх синів і не дозоляють їм. А батьки – дозоляють синам і ніколи не сплачують їхніх боргів. Я не знаю жодного такого юнака в нашому клубі, що розмовляв би зі своїм батьком.

Елджернон. Це так: батько нині не модний персонаж. (Бере в руки вечірню газету.)

Джек. Ще й як не модний! Та з усіх молодиків, знаних нам з тобою, ані одного не побачиш, котрий би міг пройтися по Сейнт-Джеймс-стріті у товаристві власного батька, – я ладен закластись у цьому! (Пауза.) Щось цікаве в газеті?

Елджернон (усе ще читаючи). Та нічого нема.

Джек. Це дуже приємно.