Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Тільки не думайте, що я збираюся тут влаштовувати патетичну сцену, хлипати в неї на грудях і розповідати, хто я така. Грати роль матері – мене це не приваблює. Лише раз у житті я спізнала, що таке материнське почуття. Сьогодні вночі. Страшне це почуття… воно примусило мене страждати… неймовірно страждати. Цілих двадцять років – ці слова ви сказали – я жила, як бездітна матір… І я хочу й далі так жити. (Приховуючи справжній свій стан, місіс Ерлін пирскає легкодумним смішком.) Та й крім того, любий Віндерміре, чи ж личить мені входити в образ матері дорослої дочки? Марґерит двадцять один рік, а я вдаю, наче маю щонайбільше двадцять дев’ять років, ну хіба що тридцять. Двадцять дев’ять, коли лампи під рожевими абажурами, а тридцять – коли без них. Тож ви бачите, які труднощі тут постали б. Ні, наскільки це від мене залежить, то нехай і далі ваша дружина леліє пам’ять про свою покійну безгрішну матір. Навіщо б я позбавляла її цих ілюзій? Я он і свої ледве можу зберегти. Однієї ілюзії я збулася цієї ночі. Я думала, що не маю серця. А виявилося, що таки маю його, тільки воно мені, Віндерміре, ні до чого. Якось не узгоджується воно з модерними шатами. Серце старить людину. (Бере зі столу дзеркальце і вдивляється в нього.) І в критичні хвилини псує їй кар’єру.

Лорд Віндермір. Від ваших слів мене проймає жах… неймовірний жах.

Місіс Ерлін (підводячись). Вам, Віндерміре, мабуть би хотілося, щоб я пішла в монастир чи стала сестрою милосердя у шпиталі чи ще кимось таким – як ото пишеться в недоумкуватих сучасних романах. Але це несерйозно з вашого боку, Артуре: в реальному житті такого ми не робимо… принаймні, поки ще маємо більш-менш привабну зовнішність. Ні, в наші часи втіху знаходять не в каятті, а в насолодах. Каяття – це старомодно. І крім того – якщо жінка по-справжньому кається, то вона має шити вбрання у бездарного кравця, бо інакше ніхто не повірить їй. А мене на таку поступку аніщо в світі не змусить. Ні, я збираюся зовсім зникнути з життя вас обох. Те, що я завела знайомство з вами, було помилкою, – вчора я в цьому пересвідчилась.

Лорд Віндермір. Навіть фатальною помилкою.

Місіс Ерлін (посміхаючись). Майже фатальною.

Лорд Віндермір. Тепер я жалкую, що зразу не розповів дружині всієї правди.

Місіс Ерлін. Я шкодую, що допустилася поганих вчинків. А ви шкодуєте, що допустилися вчинків гарних. У цьому розбіжність між нами.

Лорд Віндермір. Я не вірю вам. Я таки розповім дружині. Краще – нехай вона знає, і саме від мене. Це завдасть їй величезного болю… це її страшенно принизить, але ради нема: вона повинна все знати.

Місіс Ерлін. Ви збираєтесь їй розповісти?

Лорд Віндермір. Я так вирішив.

Місіс Ерлін (підходячи до нього ближче). Якщо ви таке зробите, то я до того себе знеславлю, що все її життя сповниться жахом. Це призведе її до руїни й скалічить дощенту. Якщо ви насмілитесь їй розповісти, то я піду на будь-який страм, на будь-яку ганьбу! Ви не розповісте їй – я вам забороняю.

Лорд Віндермір. Чому?

Місіс Ерлін (після паузи). Якби я сказала вам, що я переживаю за неї, що я, може, навіть люблю її – ви взяли б мене на глузи. Правда ж?

Лорд Віндермір. Я подумав би, що все це нещиро. Материнська любов – це відданість, безкорисливість, самопосвята. А чи ж ви знаєте щось про ці почуття?

Місіс Ерлін. Ви маєте слушність. Хіба можу я щось знати про ці почуття! Та облишмо цю розмову – розповідати моїй дочці, хто я така, я вам не дозволяю, і все. Це моя таємниця, а не ваша. Якщо я вирішу, що треба розповісти їй про себе – а я вже майже зважилась на це, – то я це зроблю ще в стінах цього дому. А якщо ні – то вже й ніколи не розповім.

Лорд Віндермір (обурено). В такому разі я прошу вас негайно покинути цей дім. а перед Марґерит я за вас вибачуся.

Входить леді Віндермір і з фотографією в руці наближається до місіс Ерлін. Лорд Віндермір відступає поза канапу і під час подальшого діалогу стривожено стежить за місіс Ерлін.

Леді Віндермір. Пробачте, місіс Ерлін, що примусила вас чекати. Але я не могла ніде знайти цієї фотокартки. Кінець-кінцем відшукала її у чоловіковім покої – він її просто поцупив.

Місіс Ерлін (бере у неї з рук фотокартку й розглядає її). Я й не дивуюсь цьому, бо така чарівна світлина. (Підходить до канапи разом з леді Віндермір і сідає поруч з нею. Знову придивляється до фотокартки.) Оце ж такий ваш синок! А як його звуть?

Леді Віндермір. Його назвали Джерардом – за іменем мого батька.