Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Леді Віндермір. Так, плачу, бо маю дещо тобі розповісти, Артуре.

Лорд Віндермір. Дитя моє, ти недужа. Ти перевтомилася. Поїдьмо з цього велелюддя. В Селбі тобі зразу полегшає. Та й сезон уже майже скінчився, нема сенсу стриміти в Лондоні. Бідненька моя! Сьогодні ж таки й виїдемо, якщо ти не проти. (Підводиться.) Ми легко встигнемо на поїзд о третій сорок. Зараз я надішлю повідомлення Фенненові. (Підходить до письмового столу, сідає і пише телеграму.)

Леді Віндермір. Добре, виїдемо сьогодні. Але ні, Артуре, – сьогодні я не можу. Перше, ніж їхати, я мушу з деким побачитись… З людиною, котра дуже мені стала в пригоді.

Лорд Віндермір (відходить від столу й нахиляється над канапою). Стала в пригоді?

Леді Віндермір. Та ні, не просто в пригоді, а набагато більше! (Схоплюється на ноги, а тоді знов сідає.) Я все тобі розповім, Артуре, тільки ти кохай мене – кохай так, як і раніше!

Лорд Віндермір. Як і раніше? Ти не маєш на думці ту бідолашну жінку, що була тут учора? (Сідає на канапі праворуч від дружини.) Невже ти й досі уявляєш… Ні, це неможливо!

Леді Віндермір. Я нічого не уявляю. Я знаю тепер, що не мала рації і наговорила дурниць.

Лорд Віндермір. Це було дуже добре з твого боку, що ти прийняла її вчора… але ти вже більш ніколи її не побачиш.

Леді Віндермір. Чому ти так кажеш?

Лорд Віндермір (беручи її за руку). Марґерит, я гадав, що в пересудах приписували місіс Ерлін більше гріхів, ніж насправді вона мала. Я гадав, що вона хоче стати порядною і вернутись у те товариство, з якого було її усунуто через якусь там хвилеву дурість, хоче зажити пристойним життям. Я повірив в її розповідь… і помилився. Вона безпутня жінка, вкрай безпутня.

Леді Віндермір. Артуре, Артуре, – не говори з таким осудом ні про яку жінку! Я тепер не думаю так наївно, ніби можна ділити людей на порядних і безпутніх, немов це окремішні раси чи породи. В тих, кого називають порядними жінками, може критись чимала жахіть – напади божевільної нерозважливості, затятості, гріховності. А ті, яких прийнято прозивати безпутніми жінками, можуть переживати муки й каяття, їх стає на жалість і самопожертву. І я зовсім не думаю, що місіс Ерлін безпутня жінка… Я навіть певна, що вона не така.

Лорд Віндермір. Але її не можна терпіти, дитя моє. Ти не повинна з нею бачитись, а вона хай собі там скільки мога силкується нам зашкодити. Їй не місце в пристойному товаристві.

Леді Віндермір. Але я хочу її побачити. Я хочу, щоб вона сюди приїхала.

Лорд Віндермір. Ні, нізащо!

Леді Віндермір. Раз вона побувала тут, як твій гість. А вдруге вона має побути вже як мій гість. Так буде тільки справедливо.

Лорд Віндермір. Вона взагалі не повинна була б і на поріг сюди ступати.

Леді Віндермір (підводячись). Про це, Артуре, вже пізно говорити. (Відходить убік.)

Лорд Віндермір (і собі підводячись). Марґерит, якби ти знала, де місіс Ерлін провела ніч, від’їхавши вчора звідси, ти б не погодилась навіть просто побути з нею в одній кімнаті. Це був такий сором, що й не сказати.

Леді Віндермір. Артуре, мені вже несила далі терпіти. Я мушу все розповісти тобі. Минулої ночі…

Входить Паркер з тацею, на якій віяло леді Віндермір і чиясь візитка.