Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Всі здригаються і обертаються в бік місіс Ерлін.

Тим часом леді Віндермір вислизає з-поза штори й вибігає з кімнати дверима ліворуч.

Місіс Ерлін (промовляє до лорда Віндерміра). Даруйте, але я, виходячи ввечері від вас, ненавмисне прихопила віяло вашої дружини замість свого. (Забирає у нього віяло. Лорд Віндермір зневажливо дивиться на неї. Лорд Дарлінґтон стоїть, перейнятий подивом і гнівом. Лорд Оґастес відводить погляд убік. Дамбі й Сесіл Ґреєм пересміхаються між собою.)

Дія четверта

Сцена та сама, що й у першій дії.

Леді Віндермір (лежачи на канапі). Як я можу йому сказати? Я не зможу цього зробити, це приб’є мене. Хотілося б знати, що там діялось пізніше, коли мені пощастило вирватися з тієї страшної кімнати. Може, ця жінка розкрила їм справжню причину, чому її туди занесло і як там опинилося… моє фатальне віяло. Але коли він знає все, то як я зможу дивитись йому в очі? Він же нізащо мені не пробачить. (Торгає дзвоник.) Як безпечно живеться людині, коли її не сягають ніякі спокуси, гріхи, глупства. А тоді раптом… Ох, і яке ж воно жахливе, це життя! Не ми владуєм ним, а воно владує нами.

Входить Розалі.

Розалі. Міледі дзвонили?

Леді Віндермір. Так. Ви з’ясували, коли саме лорд Віндермір повернувся цюніч додому?

Розалі. Мілорд повернувся тільки о п’ятій годині ранку.

Леді Віндермір. О п’ятій годині? А вранці він стукав мені в двері, чи ні?

Розалі. Так, міледі… О пів на десяту. Я пояснила йому, що міледі ще не прокинулась.

Леді Віндермір. А він що-небудь казав?

Розалі. Щось таке про ваше віяло. Я не зовсім второпала, що саме. То ваше віяло, міледі, наче загубилося? Я ніяк не можу його знайти. Та й Паркер каже, що ніде в кімнатах віяла не бачив. Він шукав по всіх кутках, також і на терасі.

Леді Віндермір. В цьому не було потреби. Скажіть Паркерові, щоб не морочився цим. Більше я вас не затримую.

Розалі виходить. Леді Віндермір підводиться і сідає на канапі.

Вона, певно, все йому розповіла. Я уявляю, як людина чинить щось шляхетне й саможертовне – зопалу, не обдумавши… а тоді раптом бачить, що це ж їй надто дорого обходиться. Але чого вона мала б вагатись – чи себе призвести до руїни, а чи мене?… Як це дивно! Я хотіла прилюдно зганьбити її у моєму домі, тоді як вона виставляє себе на ганьбу в чужому домі, аби порятувати мене… Скільки тут гіркої іронії – гіркої іронії в тому, як ми говоримо про порядних жінок і непорядних!.. І який же це повчальний урок! І як шкода, що в житті ми усвідомлюємо ці уроки аж тоді, коли запізно! Бо навіть якщо вона мовчатиме, я таки муситиму зізнатись. Але ж такий сором, такий сором! Та й зізнатись – означає наново все те пережити. Вчинки – це перша трагедія в житті, а слова – друга. І слова, мабуть, це ще гірше. Слова безжальні… Ой! (Здригається, побачивши, що в кімнату входить лорд Віндермір.)

Лорд Віндермір (цілує її). Який блідий у тебе вигляд, Марґерит!

Леді Віндермір. Я дуже погано спала.

Лорд Віндермір (сідаючи на канапі поряд з дружиною). Ти вже вибач. Я повернувся страшно пізно і не хотів тебе будити. Ти плачеш, люба…