Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Леді Віндермір. А чому… чому саме я?

Лорд Дарлінґтон (хвильку повагавшись). Тому що ми з вами – так мені здається – могли б стати великими друзями. А й станьмо великими друзями! Котрогось дня ваш друг міг би дуже прислужитись вам.

Леді Віндермір. На що це ви натякаєте?

Лорд Дарлінґтон. Таж знаєте – ми всі деколи потребуємо друзів…

Леді Віндермір. Мені здається, що ми й тепер уже великі друзі, лорде Дарлінґтон. І можемо залишатись друзями, якщо ви не…

Лорд Дарлінґтон. Якщо я не?…

Леді Віндермір. Не зіпсуєте все тим, що будете говорити мені екстравагантні дурниці. Вам, може, бачиться в мені пуританка? Що ж, я маю в собі трохи пуританства, мене так виховувано, і це мені приємно. Моя мати померла, коли я ще була дитиною. Я весь час жила у леді Джулії – це старша батькова сестра, ви знаєте. Вона була сувора зі мною, але навчила мене розрізняти чесне й ганебне, про що світ забуває тепер. Вона не визнавала компромісів. Я їх також не визнаю.

Лорд Дарлінґтон. Дорога моя леді Віндермір!

Леді Віндермір (відхиляючись на спинку канапи). Вам, певно, здається, що я відстала від нашого часу? Нехай і так. Мене не приваблює бути на рівні з таким часом, як наш.

Лорд Дарлінґтон. Ви вважаєте, що наш час дуже поганий?

Леді Віндермір. Так. Тепер люди сприймають життя як умоглядну спекуляцію. А воно зовсім не таке. Насправді воно – таїнство. Ідеал життя – любов. Його очищення полягає в жертовності.

Лорд Дарлінґтон (усміхаючись). Але не дай боже бути принесеним у жертву!

Леді Віндермір (нахиляючись вперед). Не кажіть цього!

Лорд Дарлінґтон. А я це кажу. Я відчуваю це… і знаю.

Входить Паркер.

Паркер. Там запитують, міледі, чи треба сьогодні на вечір стелити килими на терасі?

Леді Віндермір. Я не думаю, що сьогодні буде дощ. А ви як гадаєте, лорде Дарлінґтон?

Лорд Дарлінґтон. Щоб дощ був на ваш день народження? Я такого і уявити не можу!

Леді Віндермір. Скажіть їм, нехай стелять, Паркере.

Паркер виходить.