Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Леді Віндермір. Будь ласка. Симпатичне – хіба ні? І на ньому моє ім’я і все таке інше. Я сама його щойно лише побачила. Це на день народження подарував мені чоловік. Ви знаєте, що сьогодні у мене день народження?

Лорд Дарлінґтон. Невже? Таки й справді?

Леді Віндермір. Атож – я відзначаю день свого повноліття. Чим не важливий день у житті? Так ото сьогодні я прийматиму гостей. Та сідайте ж! (Все ще поправляє квіти у вазі.)

Лорд Дарлінґтон (сідаючи). Якби я знав, що у вас, леді Віндермір, сьогодні день народження, я б усю вулицю перед вашим будинком застелив квітами! Їх створено для вас. (Коротка пауза.)

Леді Віндермір. Лорде Дарлінґтон, я в претензії до вас за вашу вчорашню поведінку в міністерстві закордонних справ. Боюся, що ви й сьогодні збираєтесь так само себе вести.

Лорд Дарлінґтон. Я, леді Віндермір?

Входить Паркер і служник з чайною тацею.

Леді Віндермір. Поставте її тут, Паркере. Дякую. (Витирає руки носовою хустинкою, підходить до чайного столика й сідає на канапі.) Та ходіть, ходіть же сюди, лорде Дарлінґтон!

Паркер і служник виходять.

Лорд Дарлінґтон (бере стільця й теж підходить до чайного столика). Я просто почуваю себе зовсім нещасним, леді Віндермір. Поясніть мені, що я такого накоїв. (Сідає за столик.)

Леді Віндермір. Ви ж увесь вечір обсипали мене найвигадливішими компліментами.

Лорд Дарлінґтон (усміхаючись). Але тепер ми всі дожили до такої скрути, що тільки на компліменти і стає нас. Нічим іншим ми й не спроможні обсипати.

Леді Віндермір (похитуючи головою). Ні, я кажу цілком серйозно. Не смійтесь, це ніякі не жарти, мені не подобаються компліменти, і я не розумію, чому чоловіки думають, ніби жінкам приємно вислуховувати висмоктану з пальця хвальбу на їхню адресу.

Лорд Дарлінґтон. Але ж я казав те, що думав. (Бере простягнену йому чашку з чаєм.)

Леді Віндермір (серйозним тоном). А от я гадаю, що це не так. Я зовсім не хочу сваритися з вами. Мені ви дуже симпатичні, і це вам відомо. Але вся моя симпатія до вас пропала б, якби я побачила, що ви такі самі, як і більшість інших чоловіків. Насправді ви кращі від більшості їх, їй-бо, – просто вас часом приємно прикидатись гіршим за них.

Лорд Дарлінґтон. Кожен з нас має свою слабину, леді Віндермір.

Леді Віндермір. (Все ще сидячи за чайним столиком.) А навіщо вам саме ця слабина?

Лорд Дарлінґтон (теж іще сидячи). Таж тепер у товаристві так багато марнославних людей прикидається добряками, що вдавати з себе поганця – це наче прояв скромності й людяності! Та й те треба сказати, що коли ти прикидаєшся добрим, світ сприймає тебе аж надто всерйоз. А коли ти прикидаєшся поганим – ні. Отака дивовижна дурість оптимізму.

Леді Віндермір. То ви, лорде Дарлінґтон, не хочете, що світ усерйоз вас сприймав?

Лорд Дарлінґтон. Ні, нізащо у світі. Та кого взагалі світ сприймає всерйоз? Усіх найбільших тупоголовців від єпископів до зануд. Мені б хотілося, щоб ви, леді Віндермір, сприйняли мене всерйоз – саме ви, більше, ніж будь-хто інший у світі.