Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі дивився на них двох, відкинувшись у плетеному кріслі, забраному шовком, а леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей; назавтра сподівалися ще кількох.

– Про що це ви вдвох балакаєте? – спитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. – Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.

– Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, – заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. – Мене цілком задовольняє моє ім’я! І містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.

– Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове – прегарні. Я мав на думці, головно, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки – чудесну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прекрасний взірець Робінзоніани… чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як не сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви – це ж усе! Я ніколи не ворогую з учинками, а лишень із словами… Отож я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, що називає лопату лопатою, треба змусити працювати нею. Тільки на це вона й здатна.

– Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? – поцікавилась герцогиня.

– Його ім’я – Принц Парадокс, – відповів за нього Доріан.

– Оце влучно! – вигукнула герцогиня.

– Е ні, я проти, – засміявся лорд Генрі, сідаючи в крісло. – Прізвисько як приліплять, то вже ніяким богом не відірвеш! Ні, ні, я відмовляюся від цього титулу.

– Королівських почестей не зрікаються, – застережливим тоном промовили гарненькі вуста.

– Тобто ви бажаєте, щоб я боронив трон?

– Так.

– Але я проголошую істини завтрашні!

– А я волію помилки сьогоднішні!

– Ви мене роззброюєте, Ґледіс, – мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.

– Я відбираю тільки щит, Гаррі, – спис при вас.

– Але я ніколи не схрещую списа з Красою, – шанобливо повів рукою лорд Генрі.

– Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.

– Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, врода краще, ніж доброчестя. Але, з другого боку, ніхто охітніш за мене не погодиться, що краще вже доброчестя, аніж бридота.

– Отже, бридкість – один із семи смертних гріхів? – спитала герцогиня. – Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?

– Бридкість, Ґледіс, – це одна із семи смертних чеснот. І вам, як порядній торі, не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона є.