Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Моряк, що куняв за столом, почувши ці слова, схопився на ноги й очманіло роззирнувся. З сіней до його слуху донеслося, як стукнули двері. Він рвонувся притьмом до виходу, мовби за ним хто гнався.

Доріан Ґрей швидко простував набережною, не зважаючи на мрячку. Зустріч з Адріаном Сінґлетоном чомусь його збентежила, і він думав собі: невже й справді скалічене життя цього юнака лежить на його сумлінні, як то зухвально заявив йому Безіл Голворд? Доріан прикусив губу, і на хвилинку в його очах проступив смуток… Але зрештою що йому до того? Життя людське занадто коротке, щоб собі на плечі брати тягар ще й чужих помилок. Кожен живе власним життям і платить за те власним коштом. Шкода лише, що за одну-єдину провину мусиш платити так часто і все-таки лишатись вічним боржником. У своїх стосунках з людиною Доля ніколи не закриває рахунку!

Часом, як твердять психологи, потяг до гріха – чи до того, що у світі називають гріхом, – так опановує людину, що кожною жилкою її тіла, кожною клітиною її мозку кермують небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі. Мов автомати, сунуть вони до жахливого кінця. Можливість вибору для них тоді виключена, а сумління або вбите, або ж як існує, то тільки щоб надати бунтові принадності, а непокорі – чарів. Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший гріх непокори. І коли великого духа, прозвісника зла, було вигнано з неба, – то саме як бунтаря.

Знечулений на все, крім злого, з отруєними чуттями й душею, зголоднілою за бунтом, Доріан Ґрей хутко йшов далі, щораз наддаючи ходи. Але тільки він завернув у темний прохід під аркою, що ним часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, як зненацька хтось іззаду схопив його, і, не встигши прийти до тями, він уже був припертий до стіни, а чиясь брутальна рука здавила йому горло.

Доріан почав люто боронитись і страшним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. Ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

– Чого вам треба? – прохрипів, задихаючись, Доріан.

– Не руштесь! Бо тільки що – застрелю!

– Ви з глузду з’їхали! Що я вам завинив?

– Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн – моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, її смерть – на вашому сумлінні! І я поклявся вбити вас за це. Скільки літ довелося шукати – я ж не мав жодних слідів… Єдині двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, що вона вам дала. І от сьогодні припадком почув це ім’я… Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.

– Я ніколи її не знав, – пробелькотів він. – Навіть і не чув про неї… Ви з глузду з’їхали!

– Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть – це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!

Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.

– На коліна! – гаркнув Джеймс Вейн. – Даю вам на покуту хвилину, не більш. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.

– Стривайте! – скрикнув він. – Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!

– Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?

– Вісімнадцять років! – переможно засміявся Доріан Ґрей. – Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!

Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що б означали ці слова. Потім поволік Доріана з-під темної арки.

Хоч яке було світло ліхтаря тьмаве й непевне під вітром, усе ж його стало Вейнові пересвідчитись у страшній своїй помилці. Обличчя людини, що її він замалим не вбив, сяло квітучою, незаймано чистою юністю. Цьому юнакові, здавалося, ледь більше двадцяти літ. Він виглядав лише трошки старшим – та й то навряд – за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс прощався з нею. Це явно був не той, хто завинив у її смерті.