Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Це обличчя моєї душі.

– О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..

– У кожному з нас – і Небо, і Пекло, Безіле! – скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голворд обернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

– Боже мій! Таж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і почав пильно придивлятись до полотна. Поверхня картини виглядала точнісінько такою ж, як вона вийшла у нього з рук. Це жахливе зіпсуття явно прийшло знутра. Якась потайна імпульсивність портретового життя спричинила те, що його повільно роз’їдає проказа розбещеності. Розклад тіла у вогкій могилі не такий моторошний!

Рука художника так дрижала, що свічка випала із ставника і, шиплячи, догорала на підлозі. Він ногою загасив її і, знесилено сівши на хисткого стільця при столі, затулив обличчя руками.

– Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане! – Відповіді не було, від вікна чулося лише ридання Доріанове. – Моліться, Доріане, моліться, – пробелькотів Голворд. – Як це нас навчали в дитинстві? «Прости нам провини наші… Не введи нас у спокусу і збав нас од лукавого…» Кажім разом! Молитву ваших гордощів було почуто. Тож буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас – і за це зазнав покари. Ви теж занадто себе обожнювали. Обох нас покарано.

Доріан Ґрей повільно обернувся і глянув на Голворда стуманілими очима.

– Запізно, Безіле, – насилу він вимігся.

– Покаятись ніколи не запізно, Доріане. Станьмо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Як то там сказано: «Хоч би гріхи твої були як кров, я зроблю їх білими як сніг»?…

– Тепер для мене ці слова – порожній звук.

– Цитьте, не кажіть так! Ви й без того досить накоїли в житті лиха. Боже мій! Хіба ви не бачите, як глумливо ця клята штука щириться до нас?

Доріан Ґрей глянув на портрета, і враз – наче навіяна тим образом на полотні чи нашептана тими вишкіреними устами – в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку скрині просто нього. Він пригадав – то ніж, якого він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стола, він помалу зближався до скрині. Опинившись позад Голворда, він схопив ножа і обернувся. Голворд ворухнувсь, наче маючи підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілеві голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем.

Почувся глухий стогін і жахітний кавкіт людини, що захлинається в крові. Простягнені вперед руки тричі конвульсійно шарпнулись угору, пальці, дубіючи, по-чудернацькому тріпотнули в повітрі. Доріан ще двічі встромив ножа – Голворд уже був непорушний. Щось почало скапувати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову жертви. Потім кинув ножа на стіл і прислухався.

Ніде ані шелесне, тільки чути «крап, крап» на витертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Дім облягала мертва тиша. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з дверей і, вернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.

Мрець сидів, усе так само згорбатілий, припавши головою до столу; розпростерті руки здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на потилиці та не темна, трохи вже застигла калюжка, яка поволі ширшала на столі, подумалося б, що людина просто заснула.

Як швидко все це сталося! Надиво спокійний, Доріан підійшов до засклених дверей, відчинив їх і ступив на балкон. Вітер уже розігнав туман, і небо скидалося на велетенський павичів хвіст, унизаний міріадами золотих очей. Внизу він побачив полісмена, що, обходячи свою дільницю, освітлював довгим променем ліхтарика двері поснулих будинків.

На розі блиснув червоною цяткою кеб і відразу зник. Уздовж огорожі, заплітаючи ногами, шкандибала якась жінка в хустці, що маяла на вітрі. Вряди-годи вона зупинялась і позирала назад, а раз її прорвало хрипким співом. Тоді до неї підійшов полісмен і сказав щось. Засміявшись, вона поплентала далі.