Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Бачите, ваш служник зробив усе, щоб я почувався, як удома. Приніс усе, чого тільки мені забаглося, – навіть ваші найкращі цигарки з золотими кінчиками. Він дуже гостинний, і мені більше до вподоби, ніж той француз, що був раніш у вас. До речі, де він подівся?

Доріан знизав плечима.

– Здається, одружився з покоївкою леді Редлі і влаштував її в Парижі як англійську кравчиню. Кажуть, що там англоманія тепер дуже в моді. Химерують французи, правда? А Віктор, мушу визнати, був досить добрий служник. Мені він не подобався, але я нічого не міг йому закинути… Знаєте, отак хіба часом приверзуться всілякі дурниці!.. Він і справді був дуже відданий мені і, здається, з жалем у серці покидав мій дім… Ще бренді з содовою? Чи, може, рейнвейну з зельтерською? Мені більше до смаку рейнвейн. В сусідній кімнаті, певно, знайдеться пляшка.

– Дякую, мені досить, – мовив художник, скидаючи капелюха й пальто і кладучи їх на валізку в кутку кімнати. – От що, любий мій: я хочу поговорити з вами таки серйозно. Ну, ну, не хмуртеся так, мені й без того прикро починати.

– Про що це ви? – роздратовано сказав Доріан, відкидаючись на канапі. – Сподіваюся, не про мене буде мова? На сьогодні я вже мав себе донесхочу – тепер я волів би побути кимось іншим.

– Ні, саме про вас, – з підкресленою поважністю в голосі відповів Голворд. – І я мушу це сказати. Я заберу у вас тільки яких півгодини.

– Півгодини! – зітхнувши, буркнув Доріан і запалив цигарку.

– Я лише хочу дещо спитати, Доріане, і коли я торкаюся цієї теми, то виключно заради вас. Гадаю, вам би треба знати, що про вас у Лондоні розповідають найнеможливіші страхіття.

– А я не хочу нічого знати про це. Мене цікавлять плітки про інших людей, а не про себе самого. У них нема принад новизни.

– Вони повинні цікавити вас, Доріане. Кожній порядній людині дорога її репутація. Ви ж не хочете, щоб вас вважали аморальним і безчесним. Авжеж, у вас високе становище, багатство й таке інше. Але це ще не все. Скажу вам щиро – я ані на крихту не вірю в ці чутки. В усякому разі, не можу вірити, коли бачу вас. Адже розбещеність полишає сліди на людському обличчі, її не можна втаїти. Іноді мовлять про «потаємні» вади. Але таких не існує. Аморальне життя позначиться на обрисах рота, на обважнілих повіках, навіть на формі рук. Торік один добродій, – ім’я байдуже, але ви його знаєте, – прийшов до мене замовити портрета. Я ніколи раніше з ним не бачився, ніколи й нічого не чув про нього; щоправда, опісля наслухався вдосталь. Так от він запропонував шалені гроші, але я відмовився: його пальці чимось одразу викликали в мене огиду. Тепер я знаю, що мав цілковиту рацію, чуття не підвело мене – життєвий шлях цієї людини страшний! Але ви, Доріане!.. Ваше чисте, невинне обличчя, ваша чудесна незаймана юність… Ні, я не можу повірити в жодне криве слово на вас! І однак бачу я вас тепер незчаста, ви ніколи вже не заходите до мене в робітню, і ми далеко один від одного. Тож коли я чую всі ці брудні історії про вас, – я не знаю, чим відповісти. Чому це, Доріане, така людина, як герцог Бервік, виходить з кімнати в клубі, щойно тільки ви там з’являєтесь? Чому це багато шанованих лондонців ані у вас не бувають, ані самі вас не запрошують? Ви один час приятелювали з лордом Стейвлі. Минулого тижня я зустрів його на обіді. У розмові якось згадали вас – у зв’язку з тими мініатюрами, що ви дали на виставку в галерею Дадлі.[150] Стейвлі презирливо скривився, почувши ваше ім’я, і сказав, що у вас, може, і найхудожніші смаки, але що з вами не можна знатися чистій дівчині, а цнотливій жінці навіть бути в одній кімнаті з такою людиною і то не годиться. Я нагадав йому, що ви мій друг, і зажадав пояснень. І він їх дав. Так навпростець і виклав перед усіма! Це був жах! Чому дружба з вами така фатальна для молодих людей? Той нещасний хлопчина з гвардії, що заподіяв смерть собі. Ви ж були близьким його приятелем! Потім сер Генрі Ештон, що так заплямував свою репутацію, аж мусив покинути Англію – ви ж із ним були нерозлучні! А цей Адріан Сінґлетон, – до чого він докотився!? А одинак-син лорда Кента, – яке його майбутнє? Я вчора стрів старого на Сент-Джеймс-стріті – він просто вбитий наругою і горем. А юний герцог Перт? Яке життя він веде тепер? Хіба хоч одна порядна людина погодиться мати з ним що спільного?

– Стривайте, Безіле. Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте, – перепинив його Доріан Ґрей, кусаючи губи. Безмежну зневагу чути було у нього в голосі. – Ви питаєте, чому Бервік виходить з кімнати, коли я туди входжу? Це тому, що я знаю все про його життя, а не тому, що він знає щось про моє. Де ж може бути чистим ім’я людини, в жилах якої тече така кров! Ви питаєте за Генрі Ештона і юного герцога Перта. Хіба це я навчив Ештона його вад, а герцога – розпусти? Якщо недолугий Кентів син узяв собі якусь вуличну розтіпаху за жінку, то до чого тут я? Якщо Адріан Сінґлетон підробив підпис приятеля на векселі, то хіба я мав утримувати його від цього? Знаю я, як у нашій країні вміють плескати язиками. Наші буржуа люблять за жирним обідом попишатися своїми чеснотами та пускати поголоски про, мовляв, «моральний розклад» аристократії, вдаючи, ніби й вони теж належать до світського товариства і запанібрата з тими, кого обмовляють. У нас в Англії досить людині бути несхожою на інших – чи то розумом, чи вдачею, – як перший-ліпший пащикун може верзти про неї казна-що. А як живуть вони, ті, хто претендує на добропорядність? Любий мій, ви забуваєте, що ми на батьківщині лицемірів.

– Доріане, та не в цьому справа! – скрикнув Голворд. – Я знаю, Англія доволі зіпсута, і англійське суспільство ні на що не здале. Але саме через те я й хочу, щоб ви були чистим. А ви – не таким виявилися… Ми маємо право оцінювати людину з того, як вона впливає на своїх друзів. Ваші ж друзі, здається, втратили будь-яке поняття про честь, добро, цноту. Ви заразили їх шалом до насолод. І вони скотились у прірву. Ви довели їх до того. Так, ви довели – і ви ще можете безжурно усміхатись, як от і зараз!.. Але є ще й гірше. Вас із Гаррі і водою не розіллєш. То хоча б через це, коли вже ніщо інше вас не стримує, ви не ославлювали б його сестри, щоб ім’я її кожен переминав на зубах!

– Обережніш, Безіле! Ви заходите надто далеко.

– Я мушу сказати, а ви мусите вислухати. І ви вислухаєте! До вашої зустрічі з леді Ґвендолен ніхто й уявити чогось лихого про неї не міг. А тепер чи знайдеться на весь Лондон хоч одна пристойна жінка, яка б згодилася прогулятись Парком в її товаристві? Таж навіть її дітям не дозволено жити з нею!.. Розповідають про вас і дещо інше. Кажуть, що бачили, як удосвіта викрадаєтеся ви з гидких притонів, як, переодягнуті, озирцем поспішаєте до найбрудніших лондонських вертепів. Цьому правда? Невже цьому правда? Спершу ці чутки лише смішили мене. Але тепер я здригаюся, коли чую їх. А будинок у вашому маєтку – що там діється? Доріане, ви й не уявляєте, що про вас говорять! Я не скажу, що, мовляв, не хочу вас напоумляти. Це Гаррі якось зауважив, що кожен, хто любить повчати інших, починає з цього слова, а далі раз у раз порушує його. Ні, я таки хочу напоумити вас. Я хочу, щоб люди поважали вас за ваше життя. Я хочу, щоб у вас було незаплямоване ім’я і бездоганна репутація. Я хочу, щоб ви перестали спілкуватися з усіма тими покидьками. Ну, що ви здвигуєте плечима, – невже вам усе це байдуже? Доріане, ви ж маєте такий надзвичайний вплив на людей, тож хай він буде на добро, а не на зло. Кажуть, близькість до вас псує кожного, і що досить вам заявитись у дім, як слідом приходить ганьба. Я не знаю, так це чи ні, – звідки мені знати? Але такий поголос про вас. І бодай дещо з того, що я чув, – безперечне. Лорд Ґлостер був одним з найближчих моїх друзів в Оксфорді. Так от він показував мені листа від дружини, що самотою доживала віку на своїй віллі в Ментоні.[151] Ваше ім’я було вплетене в її моторошну сповідь – чогось подібного я ніколи в житті не чув! Я сказав Ґлостерові, що це неймовірне, що я знаю вас, як самого себе, і що ви не здатні на таку ницість. Але чи ж я знаю вас? Я запитую себе – і не можу скласти відповіді. Для того я перше мав би побачити вашу душу!

– Побачити мою душу! – пробелькотів Доріан Ґрей і схопився на ноги, полотніючи з жаху.

– Так, – повагом сказав Голворд, і глибокий жаль бринів йому в голосі, – побачити вашу душу… Та лише Богові це по силі.

Гіркий глумливий сміх розітнув Доріанові уста.

– Можете й ви побачити, і навіть зараз же! – вигукнув він, хапаючи зі столу лампу. – Ходімо, подивитесь на свою власну роботу! Чого б вам і не глянути на неї? А тоді, як матимете охоту, можете розповісти про це світові. Ніхто вам не повірить. Та якби й повірили, я б іще більше став їм через те подобатись. Я знаю нашу добу краще, ніж ви, хоч ви і роздабарюєте про неї з таким нудотним красномовством. Ходім-но. Ви вже доволі тут набазікали про моральний розклад. Тепер побачите його в живі очі.

Якісь безтямні гордощі чулись у кожному слові Доріана. Він стояв, з хлоп’ячою зухвалістю тупаючи ногою. Жорстока радість пойняла його на думку, що він поділиться з ким іншим своєю таємницею і що творець того портрета, джерела всієї його ганьби, приречений буде до решти днів своїх нести тягар огидливих згадок про те, чого він накоїв.

– Еге ж, – провадив Доріан, підходячи ближче і пильно дивлячись у суворі очі художника, – я покажу вам свою душу. Ви побачите те, що, на вашу думку, лише Богові дано бачити.