Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Зачиніть двері за собою, – пошептом кинув він Голвордові, ставлячи лампу на стіл.

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Знати було, що кімната вже довгі роки стоїть пусткою. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл – оце ніби й усе тут. Поки Доріан Ґрей запалював недогарок свічки на каміні, Голворд спостеріг, що все навкруг припало порохом і що килим дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

– То ви гадаєте, Безіле, самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу!

Голос Доріанів звучав холодно і жорстоко.

– Доріане, ви що, з глузду з’їхали чи дурня клеїте? – насуплено мовив Голворд.

– Не хочете? Тоді я сам це зроблю, – сказав Доріан і, шарпнувши покривало, зірвав його з прутини й пошпурив на підлогу.

Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Ґрея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало часточку його чарівної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою досі горіли сластолюбні уста. У припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але хто ж намалював його такого? Художник наче впізнавав свою руку, та й рама була знайома, роблена за його ескізом. Здогад – моторошно неймовірний, а все ж Голвордові зробилося страшно. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери – його ім’я, виведене циноброю.

Це мерзенна пародія, це якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І все-таки цей портрет – його робота. Голворд упізнав портрет, і враз гаряча кров немов застигла у нього в жилах. Його робота! Але ж бо що це значить? Чому портрет змінився?… Він обернувся і безтямними очима втупився в Доріана. Губи його нервово сіпались, пересохлим язиком несила була ворухнути. Він провів рукою по чолу, вкритому холодним потом.

А молодик, прихилившись до полички над каміном, зосереджено стежив за ним – з таким виразом, як у людини, захопленої грою великого артиста. На його обличчі ні справжнього страждання, ані справжньої радості – просто гостра цікавість глядача та ще, може, очі поблискують переможисто. Вийнявши квітку з петельки, він мовби нюхав її.

– Що ж це таке? – спромігся нарешті на слово Голворд. Власний голос пролящав незвично різко, немов чужий, у його вухах.

– Багато років тому, коли я був ще зеленим хлопцем, – почав Доріан Ґрей, розминаючи пальцями квітку, – ви побачили мене. Ви взялися лестити мені і навчили пишатися власною вродою. Одного дня ви познайомили мене із своїм другом, і він пояснив мені, яке це диво – юність, і тоді ж ви скінчили мого портрета, що відкрив мені інше диво – красу. В якусь божевільну мить – я й досі не знаю, чи жалкую за тим, чи ні, – я висловив бажання… ви, мабуть, назвали б його молінням…

– Я пам’ятаю! О, ще й як пам’ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто тут вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якийсь роз’їдливий матеріал… Ну певно ж! Бо щось інше – це річ неможлива!

– А хіба взагалі є що-небудь неможливе? – пробурмотів Доріан Ґрей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.

– Ви ж казали мені, що знищили картину!

– Я помилився. Вона знищила мене.

– Я не вірю, що це моя робота!

– Недобачаєте в ній свого ідеалу? – гірко мовив Доріан.

– Свого ідеалу, ви кажете?…

– Ні, це ви так казали.

– У цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вашому образі я побачив, я ніколи вже не знайду. А це – обличчя сатира![152]