Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Човен причалює. За ґанок

Стерничий линву закида.

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода.[156]

Яка чудова поезія! Читаєш її – і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша приводили Доріанові на пам’ять ті туркусові борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо.[157] Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалово-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли[158] або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад…

Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода.

Ціла Венеція в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло – це все або майже все… З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!

Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, шукаючи в книжці забуття. Він читав про ластівок,[159] що влітають у вікна маленької кав’ярні в Смірні, де сидять гаджі[160] і перебирають бурштинові чотки, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і ведуть поважну бесіду поміж себе. Читав про обеліск на майдані Згоди,[161] що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повороту до гарячого Нілу, покритого лотосом, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів з золоченими кігтями, де в зеленому паркому намулі бовтаються крокодили з бериловими очицями. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, що, наснажившись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Лувру[162] – поет її порівнює з контральтовим голосом і називає «чарівним страховищем».

Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, потім опав страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. Та й раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже кожна мить важить так багато!

Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися – вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, як вони здибалися де в товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел – ніколи.

Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчості, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі[163] він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, в якій замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, – вона жадала синові парламентської кар’єри, а про хіміка мала таке уявлення, що це щось на рівні простацького аптекаря. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела їх, його і Доріана Ґрея, – музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг при бажанні, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир того вечора, коли там грав Рубінштейн,[164] і опісля їх завжди бачили разом в опері й усюди, де можна було почути гарну музику.

Дружба їхня тривала півтора року. Кемпбел постійно бував або в Селбі, або в будинку на Ґровнер-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Ґрей був за взірець усього прекрасного й чарівного в житті. Чи сталася між ними яка сварка – ніхто ніколи так і не дізнався. Але раптом зауважено, що при зустрічі вони заледве одним словом обмінюються і що Кемпбел щоразу рано покидає будь-яку гостину, де присутній Доріан Ґрей. Та й на вдачу він змінився – ставав часами на диво понурим, видимо знеохотився слухати музику і сам ніколи вже не грав, – мовляв, наукові студії не дають йому змоги музикувати. І певно, що так: що не день він усе більше поринав у біологію, і його прізвище вже деколи згадувано в наукових журналах – у зв’язку з його цікавими дослідами.

Ось на цю людину й чекав Доріан Ґрей, раз у раз позираючи на годинника. З кожною хвилиною тривога його зростала. Нарешті він підвівся і заходив туди-сюди по кімнаті, нагадуючи виглядом прегарну звірину, що кидається в клітці. Хода його була широка й безгучна, а руки навдивовижу холодні.

Чекати ставало несила. Час повз так повільно, немов ноги мав налиті оливом, тоді як його, Доріана, скаженим вихором несло на край чорної прірви. Він знав, що на нього там чигає, ба навіть бачив це навіч і, здригаючись, стискував вогкими пальцями розпашілі повіки, наче силкувався вдавити очні яблука в череп і осліпити й самий мозок. Марна річ! У мозку був свій поживок, і уява, спотворена жахом, корчилась і билася, як живе створіння з лютого болю, і гопцювала, скалячись із-під рухливої машкари, немов якась гидосвітня лялька на кону.

Тоді несподівано Час і зовсім зупинився для Доріана. Так, ця сліпа, длява істота вже й не повзла. І ледве Час завмер – прудко вискочили наперед моторошні думки, приволокли страхітливе майбутнє з його могили і виставили Доріанові перед очі. А він уп’явся в нього поглядом, скам’янілий від жаху.

Нарешті двері відчинились і ввійшов камердинер. Доріан обернув до слуги потьмянілий зір.

– Містер Кемпбел, сер, – доповів той.

З пошерхлих губ Доріана зірвався віддих полегкості, обличчя його знов ожило.