Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Голворд відсахнувся.

– Це блюзнірство, Доріане! Не кажіть так! Це жахливі слова і безглузді!

– Ви гадаєте? – Доріан знову засміявся.

– Я впевнений! А все, що я вам сказав сьогодні, – це заради вас. Ви ж знаєте, я завжди був вірним вашим другом.

– Не чіпайте мене! Скінчіть те, що маєте ще сказати.

Обличчя художникове сіпонуло болем. Якусь хвилину він стояв німо, охоплений почуттям безмежного жалю. Зрештою, хто дав йому право втручатись у життя Доріана Ґрея? Коли Доріан учинив бодай крихітку з того, що йому приписував поголос, то як же багато він мусив вистраждати! Голворд випростався і, підійшовши до каміну, задивився на поліняччя в трепетливих вогнистих язичках серед білого, мов іній, попелу.

– Я чекаю, Безіле, – промовив Доріан твердо й чітко.

Голворд обернувся.

– Я маю ще сказати тільки одне: дайте мені відповідь на ті жахливі звинувачення, Доріане! Якщо ви скажете, що вони всі безпідставні, геть-чисто всі, я вам повірю. Відкиньте їх, Доріане, відкиньте! Хіба ви не бачите, що зі мною діється? О Боже! Тільки не кажіть мені, що ви зіпсутий, розпусний, безчесний.

Доріан Ґрей осміхнувся, зневажливо скрививши губи.

– Ходім нагору, Безіле, – спокійно мовив він. – Там у мене лежить щоденник – я його заповнюю день у день, тільки ніколи не виношу з тієї кімнати, де пишу. Я покажу його вам, якщо підете зі мною.

– Гаразд, я піду з вами, коли ви хочете. Я, бачу, вже спізнився на поїзд, але нехай, поїду завтра. Тільки не давайте мені зараз читати цього щоденника. Я хочу лише простої відповіді на моє запитання.

– Ви її дістанете нагорі. Тут це неможливо. Нічого, читання не забарить вас.

Розділ XIII

Вийшовши з кімнати, Доріан рушив сходами нагору. Безіл Голворд ступав позаду. Ішли вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. Химерні тіні від лампи падали на стіни та східці. Прорвався вітер і дзеленькнув десь шибкою.

Коли вони добулися горішньої площадинки, Доріан поставив лампу долі і встромив ключа в замковий отвір.

– Отже, ви наполягаєте, Безіле? – тихо спитав він.

– Так.

– Чудово! – Доріан посміхнувся, а тоді додав уже різким тоном: – Ви тільки один у світі маєте право знати все про мене. Ви куди більше, ніж гадаєте, причетні до мого життя.

Піднявши лампу, він відімкнув двері й увійшов. Зсередини війнуло холодне повітря, і вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.