Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Просіть же його швидше, Френсісе!

Доріан помалу приходив до тями. Перестрах його минув.

Служник уклонився і вийшов. За які півхвилини з’явився Алан Кемпбел, суворий та блідий на вигляд – вугільно-чорне волосся й темні брови ще виразніше відтінювали його блідість.

– Ви вельми ласкаві, Алане! Я вам дуже вдячний.

– Ґрею, я зарікся ступати ногою на ваш поріг. Але ви написали, що це справа життя й смерті…

Говорив Кемпбел повільно, твердим і холодним голосом. Зневагою світився його незворушний допитливий погляд на Доріана. Рук він не вийняв з кишень каракулевого пальта і начебто не помітив жесту, що ним його вітали.

– Так, це справа життя й смерті, Алане, і не тільки однієї людини. Сідайте.

Кемпбел сів на стілець біля столу, Ґрей – напроти. Очі їхні зустрілися. Доріанів погляд сповнений був безмежного жалю. Доріан розумів: те, що має він зробити, – річ жахлива.

По кількох хвилинах напруженої мовчанки Доріан нахилився вперед і промовив – дуже тихо, пильнуючи враження, яке справляють на співбесідника його слова:

– Алане, нагорі у цьому будинку, в замкненій кімнаті, куди не має доступу ніхто, крім мене, за столом сидить небіжчик. Він мертвий уже десять годин. Не совгайтесь і не дивіться на мене так! Хто ця людина, через що і як вона вмерла – вас не обходить. Вам треба зробити тільки ось що…

– Стривайте, Ґрею! Я не хочу далі слухати. Мені байдуже, правду ви кажете чи ні. Я навідліг відмовляюся вплутуватись у це. Тримайте при собі свої страхітливі таємниці, мене вони тепер не цікавлять.

– Алане, вас вони повинні зацікавити. І хоч би там як, а в цій таємниці не минеться без вашої участі. Мені страшенно шкода вас, Алане, але іншої ради нема. Тільки ви можете врятувати мене. Я змушений втягнути вас до цієї історії – це єдиний вихід. Алане, ви ж людина вчена, маєте справу з хімією та іншими науками, провадите всілякі досліди. Вам треба тільки знищити оте, що там нагорі, знищити так, щоб жодного знаку по ньому не лишилося. Ніхто не бачив, як цей чоловік увійшов у мій дім. Всі гадають, що він тепер у Парижі. Що він зник – на це звернуть увагу лише через кілька місяців. І треба, щоб на той час тут не було вже найменшого сліду від нього. Ви, Алане, повинні перетворити його й усе на ньому в жменьку попелу, яку я б міг розвіяти з вітром.

– Ви збожеволіли, Доріане!

– Ага! Я сподівався, що ви таки назвете мене на ім’я.

– Ви збожеволіли, кажу я вам, коли зізнаєтеся в цих страхіттях переді мною! Хіба нормальна людина може уявити, щоб я бодай пальцем поворухнув для вас? Мені нічого робити в цій справі. Невже ви гадаєте, що я важитиму своєю честю заради вас? Та гетьте зі своїми диявольськими витівками!

– Це було самогубство, Алане.

– Я дуже радий. Але хто призвів до цього? Певно, що ви!

– Отже, ви все-таки не хочете допомогти мені?

– Ясна річ, не хочу. Мені абсолютно нічого робити в цій справі. Мене не обходить, що на вашу голову спаде ганьба. Ви її заслужили. Ваше безчестя мені й трохи не болітиме. І як тільки у вас язик повернувся просити мене, саме мене, встрявати в це страхіття? Я думав, що ви краще знаєтесь на людях. Мабуть, отой ваш лорд Генрі Воттон не дуже навчив вас психології, хоч дечого іншого він вас таки навчив. Я навіть з місця не зрушу, щоб допомогти вам, не на того натрапили. Маєте друзів – до них і звертайтеся.

– Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ви не знаєте, скільки я настраждався через цю людину. У моєму житті – зіпсуте воно чи ні – він завинив більше, ніж бідолашний Гаррі. Може, він цього й не хотів, але так уже склалося.