Розділ «ВЦІЛІЛІ»

— Ернест Келверт, його дочка Джоун і її дочка Елеонора Келверт. — Тут фотографія була ніби зроблена під час якого сімейного свята: всюди самісінькі лише Келверти. Норрі, на вигляд одночасно похмура й гарненька, тримала в руці скейтборд.

— Елва Дрейк… її син Бенджамін Дрейк…

— Вимкни це, — прогарчав Великий Джим.

— Вони хоча б на волі, — тоскно промовив Картер, — а не застрягли в якійсь норі. Я почуваюся, як той Саддам, курва, Хусейн, коли він переховувався.

— Ерік Еверет, його дружина Лінда та їхні двоє дочок…

— Ще одна родина! — промовив Чарлі Гібсон схвальним, майже мормонським, тоном.

Великому Джиму цього вже було задосить; він підвівся і, різко крутнувши зап'ястком, сам вимкнув телевізор. При цьому він тримав у другій руці бляшанку з сардинами, і трохи олії вихлюпнулось йому на штани.

«Тобі ніколи їх не випрати», — подумав Картер, але промовчав.

«Я хотів дивитися цю передачу», — подумав Картер, але промовчав.

— Та газетярка, — пробурчав собі під носа Великий Джим, сідаючи назад на диван. Зашипіли подушки, стискаючись під його вагою. — Завжди вона діяла проти мене. Кожним словом, Картере. Кожним словом у її нікчемашній газетці. Подай-но мені ще бляшанку сардин, зроби таку ласку.

«Сам візьми», — подумав Картер, але промовчав. Він підвівся й дістав банку консервів.

Замість озвучувати виниклу в нього асоціацію між смородом сардин і покійних жіночих статевих органів, він поставив найлогічніше з можливих запитань.

— Як нам бути далі, бос?

Великий Джим вирвав зі споду бляшанки ключ, вставив його у паз і відкотив кришку, явивши черговий ескадрон мертвих рибок. Вони маслянисто блищали в неяскравому сяйві автономних світильників.

— Почекаємо, поки очиститься повітря, синку, потім піднімемося нагору й почнемо збирати все докупи. — Він зітхнув і поклав скрапуючу олією сардинку на крекер. — Як це завжди роблять такі люди, як ми. Відповідальні люди. Люди, що тягнуть плуга.

— А якщо повітря не очиститься? По телевізору сказали…

— Ой-ой, небо валиться, ой-ой, небо падає! — проспівав Великий Джим дивним (і дивно дражливим) фальцетом. — Вони це торочать роками, хіба не так? Учені та м'якодухі ліберали. Третя світова війна! Ядерні реактори розплавлять ґрунт аж до центру землі! У двохтисячному році зупиняться всі комп'ютери! Озоновий шар зникає невідворотно! Тануть полярні льодові шапки! Вбивчі урагани! Глобальне потепління! Задристані слабкодухі атеїсти, котрі не вірять у волю люблячого, спочутливого Бога! Котрі відмовляються вірити, що існує така річ, як співчутливий, люблячий Бог!

Великий Джим наставив свій масний, проте непохитний палець на юнака.

— Попри вірування безбожних гуманістів, небо не валиться. Вони не здатні вгомонити власний страх, що обсипає морозом їхні спини, синку — «і винний втікає, де ніхто за ним не женеться», як це й сказано в книзі «Левит», — але ніщо не відмінить Божої правди: «Ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли» — книга Ісаї. Надворі просто густий смог. Просто потрібен якийсь час, щоби він розвіявся.

Але через дві години, коли перейшло лише за четверту дня тієї п'ятниці, з ніші, де містилися механізми системи життєзабезпечення протиатомного бункера, почало лунати нав'язливе «пі-пі-пі».