Розділ «ВЦІЛІЛІ»

Коли бурлака-прибулець відповів, голос його прозвучав так, ніби був чимось приглушений. Як виявилося, він був приглушений кисневою маскою.

— Хух, слава Богові, — видихнув Нечупара Сем. — Я був трішечки задрімав край дороги і вже боявся, що мені не вистачить кисню сюди дочалапати. Але ж ось я. І якраз вчасно, бо в мене вже майже весь запас скінчився.

Армійський табір при шосе 119 у Моттоні був печальним місцем того суботнього ранку.

Тут залишилося тільки три дюжини військових і один «Чінук». З десяток чи більше солдатів займалися складанням великих наметів і розмонтуванням кількох великих вентиляторів «Ер Макс», котрі полковник Кокс наказав негайно сюди доставити, щойно надійшла інформація про вибух. Ці вентилятори так і не вмикалися. На той час, як вони прибули, не залишилося вже нікого, хто міг би вловити той мізерний вітерець, який вони здатні були проштовхнути крізь бар'єр. Вогонь погас близько шостої вечора, задушений відсутністю палива й кисню, але на боці Честер Мілла всі були уже мертві.

Десяток солдатів опустили і скачували медичний намет. Незайняті цим займалися одвічно традиційною армійською роботою — прибирали територію. Заняття вочевидь було безглуздим, але ніхто з членів сміттєвого патруля цим не переймався. Ніщо не могло змусити їх забути той кошмар, свідками якого вони стали минулого полудня, проте підбирання бляшанок, обгорток, пляшок і недопалків сигарет трішечки відволікало. Скоро зовсім розвидниться і заведеться великий «Чінук». Вони залізуть на борт і полетять деінде. Члени цієї задовбаної команди ніяк не могли дочекатися, коли ж це врешті станеться.

Одним з них був рядовий Клінт Еймс, родом з Гікорі Гроув[475] у Південній Кароліні. Із зеленим мішком для сміття в одній руці, він повільно брів по витоптаній траві, вряди-годи піднімаючи покинутий плакат або розчавлену бляшанку з-під коли, аби лиш, якщо сюди кине погляд маніяк всяких правил сержант Грох, було видно, що він працює. Він мало не спав на ходу, тому спершу йому здалося, що стук, який він почув (такий звук, ніби кісточками пальців по посудині з термостійкого скла), йому примарився. Та майже напевне так і є, бо стук надходив з того боку Купола.

Він позіхнув і розігнувся, впершись рукою собі в поперек. При цьому той стук відновився. Він дійсно надходив з того боку закопченого до чорноти Купола.

А тоді й голос. Слабенький, наче безтілесний, як голос духа. Еймс аж дрижаками взявся.

— Тут є хто-небудь? Хоч хтось мене почує? Благаю… я помираю.

Господи, невже це знайомий йому голос? Він схожий на…

Еймс кинув свій сміттєвий мішок і побіг до Купола. Поклав долоні на його чорну, все ще теплу поверхню.

— Коров'ячий хлопчику? Це ти?

«Я збожеволів, — подумав він. — Цього бути не може. Ніхто не міг пережити той вогняний ураган».

— ЕЙМСЕ! — гаркнув сержант Грох. — Що це ти збіса там робиш?

Він вже мало не відвернувся, як знову почувся голос з-за вугільно чорної стіни.

— Це я. Не тре… — відтак гаркотливий, харкотливий кашель довгою чередою. — Не йди. Якщо ти там, рядовий Еймсе, не йди від мене геть.

А ось і долоня з'явилася. Примарна, як і цей голос, пальці вимазані в сажу. Долоня зсередини протирала поверхню Купола. А за якусь мить показалося й обличчя. Спершу Еймс не впізнав фермерського хлопчика. А тоді второпав, що в того на обличчі киснева маска.

— У мене вже майже закінчилося повітря, — заспішив хлопчик. — Стрілка вже на червоному… Вже останні півгодини вона на червоному.

Еймс задивився в нетутешні очі маленького фермера, а маленький фермер дивився в очі йому. А тоді в мозку Еймса постав єдиний імператив: він не може дозволити померти цьому хлопцю. Після того, що той пережив, нізащо… хоча яким чином йому вдалося вижити, Еймс не здатен був собі уявити.

— Хлопчику, слухай мене. Опустися зараз на коліна і…