Розділ «ВЦІЛІЛІ»

— Не розбуди його, — сказав Грох, сам думаючи при цьому: «Якщо він відійде уві сні, так буде краще і нам, і йому самому».

На другу годину дня уже всі біженці кашляли, окрім (як не важко в таке повірити, але ж правда) Сема Вердро, котрий у цій гидотній атмосфері почувався, схоже, просто чудово, та Малюка Волтера Буші, який тільки те й робив, що спав, засмоктуючи вряди-годи піднесену йому порцію молока або соку. Барбі, обнімаючи Джулію, сидів проти Купола. Неподалік, біля накритого тіла Ейдена Епплтона, котрий помер так жахливо раптово, сидів Терстон Маршалл. Терсі, котрий і сам тепер уже кашляв постійно, тримав у себе на колінах Алісу. Дівчинка ридала безперестанку, але нарешті так і заснула посеред плачу. Ще трохи далі, футів за двадцять, сидів Расті, пригорнувши до себе дружину й обох донечок, котрі теж доплакалися до забуття уві сні. Тіло Одрі він відніс до санітарної машини, подалі від очей своїх дівчаток. Для цього йому довелося затримати дихання; навіть за п'ятнадцять ярдів від Купола в глиб території міста повітря ставало смертельно задушливим. Повернувшись назад і одсапавшись, він вирішив зробити те саме і з тілом хлопчика. Одрі буде йому доброю компаньйонкою, вона завжди любила дітей.

Поряд із Барбі гепнувся Джо Макклечі. Він тепер дійсно став схожим на опудало. Його бліде обличчя було всіяне прищами, а шкіра під очима перетворилася на темно-пурпурові синці.

— Моя мама спить, — сказав Джо.

— Джулія теж, — відповів Барбі, — тож розмовляй тихіше.

Джулія розплющила одне око.

— Нічого я не сплю, — промурмотіла вона, відразу ж знову заплющившись. Закашлялась, трохи заспокоїлась, а тоді знову закашлялась.

— Бенні дуже погано, — сказав Джо. — У нього гарячка, точно, як було з малюком перед тим, як той помер. — Джо помовчав. — І в мами моєї теж температура доволі висока. Можливо, це просто через те, що тут така жара, проте… мені здається, причина не тільки в цім. А якщо й вона помре? Якщо ми усі помремо?

— Не помремо, — відгукнувся Барбі. — Там щось придумають.

Джо похитав головою.

— Ні, Барбі, і ви самі це розумієте. Нічого вони звідти не зроблять, бо вони не тут. Ззовні ніхто нам не зможе допомогти. — Він окинув поглядом почорніле пустище, той простір, де ще вчора лежало місто, і розсміявся; хриплим, рипучим сміхом, котрий звучав особливо гірким від того, що в ньому дійсно вчувався гумор. — Честер Мілл мав статус міста з 1803 року, ми вивчали це в школі. Понад двісті років. І знадобився лиш тиждень, щоб його стерти з лиця землі. Вистачило одного сраного тижня. Що ви на це скажете, полковнику Барбара?

Жодної відповіді на це Барбі придумати не міг.

Джо, прикривши собі долонею рота, закашляв. Позаду них ревли й ревли вентилятори.

— Я розумний юнак. Вам же про це відомо? Тобто я не вихваляюся, просто… я меткий.

Барбі згадав, як хлопець влаштував відеотрансляцію з того місця, куди стріляли ракетами.

— Жодних сумнівів, Джо.

— У фільмах Спілберга зазвичай саме меткі діти в останню хвилину знаходять правильне рішення, чи не так?

Барбі відчув, як Джулія знову поворухнулась. Тепер вже обидва ока в неї були розплющені й уважно дивилися на Джо.

У хлопця по щоках текли сльози.

— Нікудишній з мене персонаж Спілберга. Якби ми були зараз у «Парку Юрського періоду»[484], динозаври б нас уже зжерли стовідсотково.