Розділ «ВЦІЛІЛІ»

Він перевірив, чи щільно прилягає конектор, і поклав великий палець на кнопку стартера (гадаючи, що якщо стартерний акумулятор маленького генератора такий само старий, як і ті батареї, що живили автономне освітлення, їм зараз буде непереливки), та раптом застиг.

Сімдесят дві години, це якщо їх тут двоє. Але якщо б тут сидів він сам-один, цей термін можна було б подовжити до дев'яноста, а то й сотні годин, особливо, якщо вимкнути очисник, поки повітря не стане зовсім спертим. Він пропонував цю ідею Великому Джиму, але той сходу її відкинув.

— Маю слабке серце, — нагадав він Картеру. — Чим затхліше повітря, тим більш імовірно це в мені відгукнеться.

— Картере? — голосно, вимогливо. Цей голос ліз йому до вух так само, як сморід тих сардин до носа. — Що там таке відбувається?

— Все готово, бос! — гукнув він і натиснув кнопку. Стартер застрекотав, і генер відразу ж завівся.

«Треба мені поміркувати над цим», — подумав Картер, але конвоїр виживання вважав інакше. Конвоїр виживання вважав, що кожна втрачена хвилина — змарнована хвилина.

«Він був добрим до мене, — нагадав собі Картер, — наділив мене посадою».

«Брудною роботою, якої сам не бажав виконувати, ось чим він тебе наділив. І норою в землі, де залишилось тільки померти. Оце теж».

Картер прийняв рішення. Перед тим як увійти до головної кімнати, він витяг з кобури «Беретту». Подумав, чи не сховати пістолет у себе за спиною, щоби бос нічого не зрозумів, але вирішив, що не варто. Врешті-решт, цей чоловік називав його синком і, може, він навіть робив це щиро. Він заслуговує на краще, ніж нежданий постріл у потилицю й відхід зовсім непідготовленим.

У дальньому північно-східному кутку міста не було темно; Купол тут був вельми брудний, але далекий від непрозорості. Всередину прозирало сонце, роблячи все тут хворобливо-рожевим.

До Барбі з Джулією підбігла Норрі. Дівчинка кашляла, вона захекалась, але все одного бігала.

— У мого дідуся інфаркт! — встигла крикнути вона перед тим, як упасти на коліна, задихаючись, відхаркуючись.

Джулія обняла дівчину й обернула її лицем до ревучих вентиляторів. Барбі підповз туди, де біженці оточили Ерні Келверта, Расті Еверета, Джинні Томлінсон і Дагі Твічела.

— Звільніть простір, люди! — гукнув Барбі. — Дайте чоловікові повітря!

— У тому-то й проблема, — зауважив Тоні Гай. — Йому віддали все, що залишалося… запас, який берегли для дітей… але…

— Епінефрин, — промовив Расті, і Твіч подав йому шприц. Расті ввів ліки. — Джинні, починай масаж серця. Коли втомишся, тебе змінить Твіч. Потім я.

— Я теж можу, — сказала Джоуні. По її щоках текли сльози, але загалом вона тримала себе в руках. — Я закінчила курси.

— Я теж ходила, — сказала Клер. — І я допоможу.

— І я, — тихо озвалася Лінда. — Я тільки цього літа відбула підвищення кваліфікації.

«Це маленьке місто, ми одна команда», — подумав Барбі. Джинні з лицем, усе ще пухлим після власних травм, почала закритий масаж серця. Коли вона поступилася місцем Твічу, до Барбі якраз приєдналися Джулія й Норрі.