Розділ «ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО»

Він замовкає, і це добре. Це та картина, що не потребує ніяких тлумачень.

На своїй прес-конференції Кокс попереджав: «Відвідувачі висадяться і пройдуть… Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, ми вважаємо таку дистанцію безпечною». Певна річ, усе відбувається інакше. Тільки-но відчиняються двері автобусів, як тут же люди ринуть звідти потоками, вигукуючи імена своїх рідних і близьких. Кілька з них падають, і натовп галопом біжить по них (одну людину в цій колотнечі затопчуть на смерть, а чотирнадцять буде поранено, півдюжини серйозно). Солдатів, котрі намагаються забезпечити неприступну смугу перед самим Куполом, змітають геть. Обірвані жовті стрічки з написами ПРОХОДУ НЕМА зникають в пилюці, здійнятій підошвами поспішаючих ніг. Маса новоприбулих рветься вперед і розсипається по свій бік вздовж Купола, більшість людей плачуть, і всі вигукують імена своїх дружин, чоловіків, дідів та баб, синів і дочок, своїх коханих. Четверо або збрехали про наявність в них різних електронних медичних пристроїв, або самі про них забули. Троє з них помирають миттєво; четвертий, котрий не знайшов свого живленого від батареї слухового імплантату в списку заборонених пристроїв, пролежить у комі тиждень, перш ніж сконати від численних крововиливів у мозок.

Потроху-помалу вони розбираються між собою, і все це бачать телекамери знімальної команди. Вони спостерігають, як мешканці міста і візитери притискають долоні до долонь з невидимим бар'єром між ними; вони стежать за тим, як плачуть жінки і чоловіки, вдивляючись одне одному в очі; вони примічають тих, хто зомліває, як всередині Купола, так і ззовні, і тих, що вклякають на колінах і моляться, зчепивши задерті догори руки; вони фіксують чоловіка на зовнішньому боці, котрий починає гатити кулаками по тій перегородці, що не пускає його до його вагітної дружини, він гатить, допоки в нього не тріскається шкіра і краплі крові мерехтять у повітрі; вони роздивляються на стареньку, яка намагається торкнутися пальцями — гладенькі побілілі пучки притиснуті до невидимої поверхні — лоба своєї зарюмсаної онучки.

Знову злітає в повітря телевізійний вертоліт і ширяє вгорі, передаючи образи подвійної людської змії, що розтягнулася на чверть милі. На моттонському боці листя горить яскравими жовтневими кольорами; на боці Честер Мілла воно безвільно висить. Позаду міських жителів — на дорозі, по полях, застряглі в чагарнику — десятки покинутих плакатів. У цю мить возз'єднання (чи майже возз'єднання) політика й протести забуті.

Кенді Кравлі[447] каже:

— Вульфе, поза всякими сумнівами, це найсумніша, найдивовижніша подія з усіх, які я бачила за довгі роки моєї репортерської роботи.

Поза тим, ніхто краще не адаптується за людську істоту, тож потроху-помалу збудження і почуття незвичайності починають розвіюватися. Афект возз'єднання поступається місцем настрою відвідин. А поза людською лінією — по обидва боки Купола — відтягують назад тих, яким уже стало зле. На міллівському боці нема намету Червоного Хреста, куди б їх можна було доправити. Поліція збирає їх там, де вбогу тінь відкидають поліцейські автомобілі, нехай тут почекають на Памелу Чен зі шкільним автобусом.

Рейдова команда перед нападом на РНГХ дивиться в поліцейській дільниці на все це з таким самим мовчазним захватом, як і люди повсюди. Рендолф їм дозволяє; хоча скоро вже треба вирушати. Він перевіряє імена за списком у своїй течці, а потім жестом кличе Фредді Дентона за собою на ґанок. Він очікував, що Фредді засмутиться, дізнавшись, що його позбавили ролі головнокомандувача (Пітер Рендолф усе життя судить людей по собі), але цього нема. Тут справа світить набагато серйозніша за витягання з бакалійної крамниці якогось засмальцьованого старого пияка, і Фредді навпаки радий спихнути з себе відповідальність. Звісно, він був би не проти, якби йому поставили це в заслугу, коли все піде як годиться, а якщо ні? Рендолф таких сумнівів не має. Один шкідник-нероба та ще тишко-аптекар, котрий не промовить слова «гівно», навіть якщо побачить його в себе в тарілці? Що там може піти не так?

Але, стоячи на сходах, звідки не так давно шкереберть котилася Пайпер Ліббі, Фредді довідується, що йому не вдалося цілком уникнути командирської ролі. Рендолф вручає Фредді папірець. На ньому сім імен. Одне з них його власне. Решта шість належать Мелу Ширлзу, Джорджу Фредеріку, Марті Арсенолту, Обрі Таулу, Стаббі Норману і Лорен Конрі.

— Ти поведеш цю групу тим путівцем, — каже Рендолф. — Ти знаєш ту дорогу?

— Атож, вона відходить від Малої Курви неподалік міста. Батько Нечупари Сема проклав там про…

— Мене не цікавить хто її проклав, — обриває його Рендолф, — просто доїдеш по ній до кінця. А опівдні проведеш там своїх людей крізь шматок лісу. І вийдеш на задвірки радіостанції. Опівдні, Фредді. Це означає ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.

— Я гадав, ми всі разом мусимо вирушати по цій дорозі, Піте.

— Плани змінились.

— А Великий Джим знає, що вони змінились?

— Фредді, Великий Джим виборний. Шеф поліції тут я. Отже, це я твій начальник, тому, будь такий ласкавий, стули зараз пельку і слухай.

— Вибачаюсь-ся, — мимрить Фредді, прикладаючи долоні горнятками собі до вух зухвалим, якщо не сказати більше, манером.

— Я під'їду і стану на дорозі, що проходить повз фасад станції. Зі мною будуть Стюарт і Ферн. А також Роджер Кіл'ян. Якщо Буші з Сендерсом настільки дурні, що чинитимуть тобі опір — іншими словами, якщо ми почуємо постріли з-поза радіостанції, — ми втрьох нападемо на них ззаду. Ти все зрозумів?

— Йо, — Фредді цей план здається насправді розумним.

— Чудово, давай тепер синхронізуємо годинники.