Розділ «ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО»

Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.

— Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.

— Я навчився цього в початковій школі, — він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».

— Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.

— Окей.

— Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?

Енді підтримує пропозицію.

На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда[446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.

Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом — а це Лінда, припускає він, — зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.

Вони стоять за сто ярдів зліва від коробочки, але Джо Макклечі здається, ніби він її відчуває: ця легка пульсація, що бринить у його мозку кожного разу, як спалахує ліловий вогник. Утім, це можуть бути просто трюки його власного розуму, але він так не думає.

Барбі стоїть поряд з ним, обнімаючи міз Шамвей. Джо торкається його плеча і каже:

— У всьому цьому відчувається щось погане, містере Барбара. Усі ті люди разом. Щось жахливе в цьому відчувається.

— Так, — погоджується Барбара.

— Вони споглядають. Шкіроголовці. Я їх відчуваю.

— Я теж, — каже Барбара.

— І я, — каже Джулія голосом тихим таким, що її ледь чутно.

У кімнаті засідань у міськраді Великий Джим і Картер Тібодо мовчки дивляться на телеекран, де два різних кадри згори поступаються зображенню, що транслюється з рівня землі. Спершу зображення дрижить, як на відеокадрах наближення торнадо або відразу після вибуху автомобіля. Вони бачать небо, гравій і ноги, що біжать. Хтось бурмотить:

— Давай, поспішай.

Голос Вульфа Бліцера:

— Прибув транспорт з відеобладнанням. Вони вочевидь поспішають, і, я певен, десь за хвилину ми… так. Ох, царю небесний, ви лишень подивіться на це.