Розділ «ЗЛОМЛЕНІ»

Клер було подумала, чи не наказати їм полишити кімнату, але вирішила, що це безнадійна справа. Їй здавалося, вона здогадується, чому саме тут опинилась Лінда, і розуміла її, але водночас і ненавиділа за те, що та прийшла. Її і також Расті — за те, що вплутав у цю справу дітей. Хоча вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасті в чомусь.

— Він перейшов дорогу Ренні, — сказала Лінда. — Тепер усе впирається тільки в цю проблему, як її розуміє Великий Джим; є тільки ті, хто йому перечить, і ті, хто кориться. Він абсолютно забув про те, в якій жахливій ситуації ми опинилися. Ні, навіть гірше. Він використовує цю ситуацію.

Джо похмуро запитав у Лінди:

— Міз Еверет, а містер Ренні знає, де ми були сьогодні вранці? Він знає про коробочку? Мені здається, не треба було б йому знати про коробочку.

— Яку коробочку?

— Ту, котру ми знайшли на Чорній Гряді, — сказала Норрі. — Ми бачили тільки світло, яке вона видає, а Расті туди піднявся і подивився на неї.

— Це генератор, — сказав Бенні. — Тільки він його не зміг вимкнути. Він його навіть підняти не зміг, хоча сказав, що той зовсім маленький.

— Я про це нічого не знаю, — відповіла Лінда.

— Значить, і Ренні не знає, — промовив Джо. У нього немов гора спала з плечей.

— Звідки ти впевнений?

— Бо інакше він прислав би копів, щоб нас допитали, — пояснив Джо. — А якби ми не відповіли на їхні запитання, вони б і нас запроторили до в'язниці.

Десь віддалік пролунала серія ледь чутних звуків, схожих на постріли. Клер нахилила набік голову і нахмурилась.

— То феєрверк чи постріли зі зброї?

Лінда не знала, а оскільки прозвучали вони не з міста, то й не переймалася.

— Діти, розкажіть мені, що там таке на Чорній Гряді. Розкажіть усе, що ви бачили і що бачив Расті. А пізніше сьогодні ввечері будуть також інші люди, які захочуть вас вислухати. Настав час зібрати докупи все, що ми знаємо. Фактично, ми навіть припізнилися з цим.

Клер було відкрила рота, щоби сказати, що не бажає вплутуватися у ці справи, та так його і закрила, нічого не промовивши. Бо вибору не існувало. Принаймні такого, який би їй годився.

Студія РНГХ розташовувалася доволі віддалік від дороги Мала Курва, і під'їзна алея, котра вела до радіостанції (мощена і в набагато кращому стані, ніж сама дорога), була завдовжки не менш ніж чверть милі. Там, де алея виходила на Малу Курву, обабіч неї росла пара вікових дубів. Їхнє листя, котре в нормальний сезон було таким яскравим, що хоч на картинку в календарі або туристичному буклеті знімай, висіло безвільне, брунатне. За одним зі стовбурів цих фортечних дубів стояв Енді Сендерс. За другим — Майстер. Вони слухали, як наближається ревіння дизельних двигунів великих машин. В очі Енді затікав піт, і він його раз у раз змахував.

— Сендерсе!

— Га?

— Ти вимкнув запобіжник?