Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

Уявивши це, вони захихотіли, потім ненадовго замовкли, дивлячись на старших дітей, поки обидві Джей-Джей гризли домашнє печиво з арахісовим маслом. Кілька дівчаток грали в класи. Хлопці лазили по драбинках, міс Голдсхон штовхала гойдалку, де сиділи близнята Пруіт. Міс Вандестайн організувала гру в кікбол[370].

На вигляд усе ніби нормально, думала Дженілл, але насправді ненормально. Ніхто не кричить, ніхто не скимлить над подряпаним коліном, Майнді й Менді Пруіт не благають міс Голдстон похвалити їхні однакові зачіски. Усі вони тут поводяться так, ніби прикидаються, що вийшли на велику перерву, навіть дорослі. І кожен, включно з нею, потай зиркає на небо, котре мусило б бути голубим, а не є таким зовсім.

Але й це не найгірше. Найгірше — після тих її припадків — ця задушлива впевненість, що мусить статися щось погане.

Діана промовила:

— Я хотіла вбратися Русалонькою на Гелловін. А зараз уже нє. Зовсім ніким не хочу. І з дому нє. Я боюся Гелловіну.

— У тебе були кошмари? — спитала Дженілл.

— Так, — Діана протягнула їй свій фруктовий батончик. — Хочеш доїсти? Я зовсім не така голодна, як думала.

— Ні, — відмовилася Дженілл. Їй не хотілося вже навіть доїдати печиво з арахісовим маслом, а це так не було схоже на неї. І Джуді з'їла лише половинку одного печива. Дженілл згадала, як Одрі гавкала, сіпаючись на мишку, котра безпорадно намагалася втекти з кута, в якому опинилася. Їй тоді стало сумно і вона покликала матір, щоб та відтягнула Одрі, не дала собаці з'їсти мишку. Мамуня розсміялася, але собаку прибрала.

Тепер вони самі стали мишками. Дженні забула більшість снів, котрі бачила під час своїх корчів, але пам'ятала достатньо, щоб розуміти.

Тепер вони опинилися загнаними в кут.

— Я хочу просто залишитися дома, — повторила Діана. У її лівому оці застигла сльозинка, яскрава, прозора, ідеальна. — Сидітиму вдома на Гелловін. І навіть до школи не піду. Нє. Ніхто мене не примусить.

Місіс Вандестайн покинула грати в кікбол і почала теліпати дзвоником, скликаючи всіх, проте жодна з трьох дівчаток не спішила підводитись.

— Гелловін уже почався, — промовила Джуді. — Оно, подивіться, — вона показала через вулицю, де на ґанку у Вілерів стояв гарбуз. — І ондечки подивіться. — Цього разу вона показала на парочку вирізаних з картону привидів по боках дверей поштового відділення. — І ще, дивіться.

Останнім, на що вона показала, була галявина перед бібліотекою. Там стояло велике опудало, встановлене Ліссою Джеймісон. Вона, безумовно, намагалася зробити його забавним, але те, що бавить дорослих, часто лякає дітей, і Дженілл подумала, що опудало з бібліотечної галявини запросто може прийти з візитом до неї цієї ночі, коли вона лежатиме в темряві в своєму ліжку, намагаючись заснути.

Голова в нього була з набитої чимось мішковини, з очима-хрестиками з білих ниток. Капелюх схожий на той, що його носив на голові кіт в історії Доктора Суза[371]. Замість рук у нього були садові совочки (поганючі-загребущі ручиська, подумала Дженілл) і майка з якимсь написом. Вона не зрозуміла, що він означає, хоча слова прочитала: МИЛА БАТЬКІВЩИНА АЛАБАМА, ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

— Бачите? — Джуді не плакала, але очі в неї були розширені, серйозні, сповнені якогось знання, занадто складного, занадто темного, щоб його можна було висловити. — Гелловін уже почався.

Дженілл узяла сестричку за руку й потягнула, щоб та підвелася.

— Ні, ще ні, — заперечила вона… хоча боялася, що це не так. Щось погане мусить трапитись, щось таке, з вогнем. Без ласощів, тільки з каверзами. Підлими каверзами. Злими.

— Ходімо всередину, — сказала вона Джуді й Діані. — Співатимемо пісні й усяке таке різне. Буде гарно.

Так зазвичай і було, проте не цього дня. Навіть ще до великого бабаху в небі уже не було гарно. Дженілл не переставала думати про опудало з білими очима-хрестиками. І про той чомусь лячний напис: ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ.