Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

Він кивнув.

— Смакуй, херло, — промовила Джекі. — На обід принесемо тобі чогось кращого. Який-небудь пісьбурхер.

Від сходів, де він уже встиг відклеїти собі краєчок бандажа, реготнув Картер Тібодо.

— Якщо в тебе на той час ще залишаться зуби, щоби ними жувати, — додала Лінда.

Барбі хотілося, аби вона вже замовкла. Не було в її тоні садизму, навіть злості не вчувалося. Голос звучав радше налякано, як у жінки, котра воліла б опинитися якомога далі від цього місця. Одначе Тібодо, здавалося, цього не зауважував. Він так само захоплено досліджував своє плече.

— Ходімо, — промовила Джекі. — Не хочу я дивитися, як він їстиме.

— Не задуже сухе їдло для тебе? — запитав Картер. Він випростався, коли жінки рушили коридором між камерами в бік сходів, Лінда вже сховала до кобури пістолет. — Бо, якщо так… — він прочистив горло харканням.

— Якось переживу, — відповів Барбі.

— Звісно, що так, — сказав Тібодо. — Якийсь час. А потім ні.

Вони пішли вгору сходами. Тібодо рушив останнім, вщипнувши Джекі за дупу. Вона засміялася і злегка ляснула його. Грала вона чудово, не те що Еверетова жінка. Але обидві вони проявили неабияку мужність. Страшну мужність.

Барбі підчепив шмарклю і кинув її в той куток, куди ще раніше був помочився. Витер руки об сорочку. Потім занурив пальці у пластівці. На дні миски намацав паперову смужку.

«Намагайся протриматися до наступної ночі. Якщо ми зможемо тебе визволити, спробуй придумати безпечне місце. Що з цим робити, знаєш сам».

Барбі знав.

Десь за годину після того, як він з'їв записку, а потім і кашу, на сходах почулися важкі кроки. То був Великий Джим, у костюмі й при краватці, готовий до чергового дня керування під-Купольним життям. За ним слідували Картер Тібодо і ще один хлопець — якийсь Кіл'ян, судячи з форми його голови. Цей хлопець ніс стілець і ледь справлявся з такою делікатною роботою; був він з тих парубків, що про них старокрепі янкі кажуть «недороблений». Він передав стілець Тібодо, і той встановив його навпроти камери в коридорі. Ренні сів, делікатно поправивши штани, щоб не зам'яти на них стрілки.

— Доброго ранку, містере Барбара, — зробив він ледь чутний, вдоволений наголос на цивільному звертанні.

— Виборний Ренні, — промовив Барбі. — Що я можу для вас зробити, окрім як назвати своє ім'я, звання і особистий номер… за правильність котрого я не ручуся, бо точно не пам'ятаю?

— Зізнайтесь. Зекономте нам працю й полегшіть власну душу.

— Містер Ширлз учора ввечері згадував щось про притоплення, — сказав Барбі. — Питався в мене, чи я бачив щось таке в Іраку.

Губи Ренні були зібрані в легеньку усмішку, він ніби промовляв: «Скажи ще що-небудь, говорючі тварини такі цікаві».

— Я й справді бачив. Не маю поняття, наскільки часто цей метод застосовувався в польових умовах — рапорти різняться, — але сам я бачив це двічі. Один чоловік зізнався, хоча зізнання виявилося нічого не вартим. Той, кого він назвав як бомбиста Аль-Каїди, виявився шкільним учителем, котрий виїхав з Іраку до Кувейту ще за чотирнадцять місяців до того. Другий чоловік дотерпів до конвульсій і враження мозку, тож зізнання від нього так і не було отримано. Хоча, я певен, він зізнався б, аби міг. Усі зізнаються, коли їх починають притоплювати, зазвичай уже через кілька хвилин. Я теж зізнаюся, не маю в цьому сумнівів.