Розділ «ПАДАЮТЬ РОЖЕВІ ЗІРКИ»

Не всі бачать спадаючі зірки. Сплять братик і сестра Епплтони, і маленькі донечки Расті Еверета сплять. І Пайпер теж. І Ендрія Ґріннел також. І Майстер, розкинувшись на мертвій траві поряд з тим, що, можливо, є найпотужнішою в Америці метамфетаміновою фабрикою. Спить і Бренда Перкінс, заколисавши себе плачем на дивані, зі стосом аркушів, роздрукованих із папки ВЕЙДЕР, на кавовому столику поряд з нею.

Не бачать ще мертві, хіба що дивляться з якогось веселішого місця, ніж ця затьмарена рівнина, де безтямні армії зчепилися вночі[256]. Майра Еванс, Дюк Перкінс, Чак Томпсон і Клодетт Сендерс лежать у похоронному салоні Бові; доктор Гаскелл, містер Карті й Рорі Дінсмор — у морзі лікарні імені Кетрін Рассел; Лестер Коґґінс, Доді Сендерс і Ейнджі Маккейн усе ще окремим товариством — у комірчині Маккейнів. І Джуніор разом з ними. Вмостився між Доді й Ейнджі, тримаючи їх за руки. У нього болить голова, але не дуже. Він думає: може, йому проспати тут всю ніч.

На Моттонській дорозі, у Східному Честері (неподалік від місця, де намагання продірявити купол за допомогою експериментальної кислоти не припиняються навіть під цим дивним рожевим небом), Джек Еванс, чоловік покійної Майри, стоїть у себе на задньому дворі з пляшкою «Джека Деніелса» в одній руці й придбаним колись заради безпеки їхнього дому «Ругером SR9» у другій. Він п'є і дивиться, як падають рожеві зорі. Він знає, що вони таке, і він вітає кожну, і він бажає смерті, бо без Майри провалилося дно його життя. Він, певне, міг би жити й без неї, він, певне, міг би жити, як пацюк у скляному ящику, але обидві умови разом він витримати не в змозі. Коли хвости падаючих метеорів перехрещуються найінтенсивніше — це близько чверті по десятій годині, десь через сорок п'ять хвилин після того, як розпочався цей зоряний дощ, — він ковтає залишок віскі, відкидає пляшку в траву і прострілює собі мозок. Він стає першим офіційно зареєстрованим самогубцем у Честер Міллі.

Та не останнім.

Барбі, Джулія і Лісса Джеймісон безмовно дивилися, як двоє солдатів у космічних скафандрах знімають тоненький наконечник із пластикового шланга. Кладуть його в непрозорий пластиковий пакет, який зашморгують зіпером, а потім той пакетик у металевий кейс, на якому написано: НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Кейс вони замкнули двома ключами (кожен своїм), а вже тоді зняли з себе шоломи. Утомлений, розпарений і пригнічений мали вони вигляд.

Двоє старших чоловіків — надто старі, щоби бути солдатами — відкотили якесь складне на вигляд обладнання з місця кислотного експерименту, котрий проводився тричі підряд. Барбі подумав, що ці двоє, ймовірно науковці з НАСА, робили якісь спектрографічні аналізи. Чи намагалися. Протигази, що були на їхніх лицях під час аналітичних процедур, вони зсунули собі на тім'я, де ті тепер стирчали, немов якісь дивацькі капелюшки. Барбі міг би спитати в Кокса, що саме мусили показати ті тести, і Кокс навіть міг би дати йому пряму відповідь, але Барбі теж почувався пригнічено.

Угорі жменька останніх рожевих метеоритів промайнула небом.

Лісса показала пальцем у бік Східного Честера:

— Я ніби чула щось схоже на постріл. А ви?

— Може, автомобільний вихлоп чи якийсь хлопець запустив пляшкову ракету[257], — одізвалася Джулія. Вона теж була втомлена й зблякла. Раз, коли вже стало ясно, що експеримент — точніше кажучи, випробування кислоти — не дав результатів, Барбі помітив, як вона витирає з очей сльози. Щоправда, це не завадило їй знімати весь процес своїм «Кодаком».

До них, відкидаючи в світлі верхніх прожекторів дві протилежні тіні, підійшов Кокс. Він махнув у той бік, де на Куполі нещодавно були намальовані двері.

— Здається, ця пригода коштувала американським платникам податків три чверті мільйона доларів, і це не враховуючи тих видатків, що пішли на розробку цієї рідини. Котра вижерла фарбу, але більше нічого нахер не змогла зробити.

— Слідкуйте за своїми висловами, полковнику, — промовила Джулія лише з тінню посмішки на губах.

— Дякую, мадам редакторка, — кисло вклонився Кокс.

— А ви дійсно вірили, що ця штука подіє? — спитав Барбі.

— Ні, але я також ніколи не вірив, що доживу, щоб побачити людину на Марсі, а от росіяни кажуть, ніби збираються послати туди команду з чотирьох людей у 2020 році.

— О, авжеж, — підхопила Джулія. — Марсіяни почули про це і вже нервуються.

— Якщо так, вони нервуються не через ту країну, — сказав Кокс… і Барбі помітив щось нове в його очах.

— Звідки така певність, Джиме? — спитав він м'яко.

— Прошу?