Розділ «ПАДАЮТЬ РОЖЕВІ ЗІРКИ»

Барбі дивився Пайпер прямо в очі.

— Але я мушу це зробити просто зараз, поки воно не набрякло. Якщо дочекаєтеся шпиталю, щоб вам вправляв плече Еверет, там уже доведеться застосувати анестезію. — Він нахилився їй до вуха і прошепотів: — Поки ви будете в безпам'ятстві, вони зможуть розповідати свою версію подій, а ви — ні.

— Що ви там шепочете? — грізно запитав Рендолф.

— Що їй буде боляче, — відповів Барбі. — Згодні, преподобна?

— Давайте, — кивнула вона. — Наша тренерка Громлі робила це просто на боковій лінії, а вона була зовсім дурепою. Тільки швидше. І, благаю, не скрутіть її.

Барбі покликав:

— Джуліє, візьміть джгут у їхній аптечці й допоможіть мені покласти її на спину.

Джулія, дуже бліда і сама почуваючись хворою, виконала вказівку.

Барбі сів на підлогу ліворуч від Пайпер, скинув один кед, а тоді вхопив преподобну обома руками за передпліччя прямо над зап'ястком.

— Не знаю методу вашої тренерки Громлі, — проказав він, — але ось так робив мій знайомий медик в Іраку. Порахуйте до трьох, а тоді верещіть на всі заставки слово «вилка».

— Вилка, — повторила Пайпер, зачудована попри біль. — Ну, гаразд, ви тут доктор.

«Ні, — подумала Джулія. — Тепер єдиний, кого наше місто має найбільш схожого на справжнього лікаря, це Расті Еверет». Вона встигла зателефонувати Лінді й дізналася номер його мобільного, але дзвінок йому моментально перевівся на голосову пошту.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть Картер Тібодо задивився. Барбі кивнув Пайпер. На її чолі виступили бісеринки поту, але лице залишилося маскою жорсткої футболістки, і Барбі відчув до неї круту повагу. Він вставив свою взуту в шкарпетку ступню їй під пахву, зручно і щільно. А тоді, тягнучи повільно, але неухильно її за руку, досяг протитиску зі своєю ногою.

— Окей, ми готові. Тепер слухаємо вас.

— Один… два… три… ВИЛКА!

Щойно Пайпер закричала, як Барбі тут же смикнув. Усі в кімнаті почули гучний тріск, коли суглоб ставав на своє місце. Горб на блузі Пайпер магічним чином зник. Вона верещала, але не зомліла. Він накинув їй джгут за шию і пропустив його під рукою, знерухомивши останню, як тільки зумів.

Спитав:

— Краще?

— Краще, — відповіла вона. — Набагато, дякувати Богу. Ще болить, але не так сильно.

— У мене в сумочці є аспірин, — запропонувала Джулія.