Розділ «ВЛИП»

— Або на цій лаві, — усміхнулася вона.

— Або на цій лаві, так, — теж усміхнувся він.

— Каролін! — гукнув Терстон нетерпляче. — Ходімо вже!

Вона злегка помахала Расті — не більш, як ворухнула пальцями — і побігла наздоганяти своїх. Рухалася легко, граційно. Расті стало цікаво, чи знає Терсі ту істину, що дівчата, котрі вміють бігати легко й граційно, майже завжди втікають від своїх старіючих коханців, рано чи пізно. Мабуть, знає. Мабуть, з ним уже траплялося таке раніше.

Расті дивився, як вони через майдан рухаються в напрямку шпиля церкви Конго. Потім дерева сховали їх з виду. Коли він знову подивився на поліцейську дільницю, Джуніора Ренні там уже не було.

Расті посидів ще пару хвилин, барабанячи пальцями собі по колінах. Нарешті прийняв рішення і підвівся. Перевірка міського складу в пошуках зниклих шпитальних балонів з пропаном може зачекати. Тепер його більш цікавило, що один-єдиний в Міллі армійський офіцер може робити в будівлі міської ради.

Що робив Барбі в ту мить, коли Расті через Комм-лейн прямував до міськради, так це здивовано свистів крізь зуби. Бомбосховище було довге, як вагон-ресторан, і полиці в ньому було вщент заставлено консервами. Здебільшого рибними: ящики сардин, ряди лосося і дуже багато чогось з назвою «Дрібні мальки молюсків Сноу»[230], котрих Барбі щиро сподівався ніколи не покуштувати у своєму житті. Стояли там також ящики з сухими продуктами, включно з пластиковими контейнерами, на яких були написи: РИС, ПШІНКА, МОЛОЧНИЙ ПОРОШОК і ЦУКОР. Високі штабелі покладених горизонтально пляшок, позначених: ПИТНА ВОДА. Він нарахував десять великих картонних коробок з трафаретом: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ПЕЧИВА. Ще на двох значилося: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ШОКОЛАДНИХ БАТОНЧИКІВ. На стіні висів пожовклий плакат з гаслом: «700 калорій в день вбиває голод впень».

— Помрійте, — промурмотів Барбі.

У дальнім кінці виднілися якісь двері. За ними виявилася єгипетська пітьма, він помацав стіну, знайшов вмикач. Ще одна кімната, не така велика, але й не маленька. На вигляд стара, покинута, але не брудна — Ел Тіммонс мусив знати про її існування, бо хтось же витирав пил із полиць і замітав підлогу, — хоча й напівзабута. Запаси води зберігалися в скляних пляшках, він таких не бачив з часів свого короткого перебування в Саудівській Аравії.

У цій, другій кімнаті зберігалася десь дюжина складаних ліжок, прості сині ковдри й матраци в прозорих пластикових мішках також чекали на своє використання. І кілька десятків коробок із написами: САНІТАРНІ КОМПЛЕКТИ та ПРОТИГАЗИ. Тут же стояв невеличкий генератор малої потужності. Він працював — мабуть, завівся, коли Барбі ввімкнув світло. Збоку від генератора були дві полиці. На одній стояв радіоприймач, котрий, напевне, виглядав новинкою в той час, коли свіжим хітом була пісня Сі Дабл'ю Макколла «Конвой»[231]. На іншій полиці було дві газові плитки і металевий бокс яскравого жовтого кольору. Логотип на ньому був тих часів, коли CD[232] означало дещо інше, ніж компакт-диск. Це було саме те, по що він сюди прийшов.

Барбі потяг бокс і ледь його не впустив — важкенький. Спереду на ньому була шкала з написом ІМП/СЕК. Треба було ввімкнути прилад і спрямувати на щось його сенсор, тоді стрілка могла залишитися на зеленому полі, перейти на жовте в центрі шкали… або заскочити на червоне. В останньому випадку, узагальнив Барбі, хорошого було мало.

Він увімкнув прилад. Крихітна лампочка живлення залишилася темною, а стрілка незворушною на цифрі 0.

— Акумулятор умер, — промовив голос позаду нього. Барбі ледь з власної шкури не вискочив. Обернувшись, він побачив у дверях, що поєднували обидві кімнати, високого, дебелого блондина.

На мить ім'я вискочило йому з голови, хоча цей чоловік майже кожної неділі вранці відвідував ресторан, подеколи разом з дружиною, і завжди з двома своїми донечками. Тоді пам'ять ввімкнулася і він промовив:

— Расті Еверс, чи не так?

— Близько до цілі, тобто Еверет, — простягнув руку новоприбулець. Барбі, трохи з побоюванням, підійшов і потис її. — Побачив, як ви сюди заходили. А це, — він кивнув на лічильник Ґайґера, — мабуть, непогана ідея. Воно таки мусить від чогось живитися. — Расті не уточнив, що мав на увазі під воно, але в цьому не було потреби.

— Радий, що ми з вами одної думки. Ви налякали мене ледь не до інфаркту. Проте в такому випадку саме ви б мені й змогли допомогти, як я здогадуюся. Ви ж лікар, так?

— ПД, — уточнив Расті, — це означає…

— Я розумію, помічник доктора, фельдшер.

— Окей, ви виграли цей кухонний прилад, — Расті показав на лічильник Ґайґера. — Він, мабуть, живиться від шестивольтової батареї. Я певен, що бачив такі в Берпі. Але не впевнений, що там зараз хтось є. Тож… може, розвідаємо тут поряд?