Розділ «Частина друга»

– Ти назвав мене йолопом, – сказав Ланнон.

– Ні, величносте, я розмовляв сам із собою, – усміхнувся Гай, відкорковуючи амфору й наливаючи обом вина.

Ланнон підняв свою чашу до Гая й усміхнувся йому над краєчком.

– Лети для мене, Сонячний Пташе!

– Ричи для мене, Великий Леве!

І вони випили вино водночас, а потім засміялися, як малі діти.

– Ми давно не були з тобою так близько, Гаю, – сказав йому Ланнон. – Нам слід зустрічатися частіше. Ми старіємо надто швидко, ти і я, наші турботи й обов’язки огортають нас, і ми заплутуємося в павутині, яку самі сплели. – Тінь промайнула перед очима Ланнона, й він зітхнув. – Я був щасливий протягом кількох останніх днів, цілком щасливий уперше за багато років. – Він подивився на Гая майже сором’язливим поглядом. – Мені дуже приємно з тобою, старий друже.

Він нахилився й незграбним рухом поплекав Гая по плечу.

– Я не знаю, що я робив би без тебе. Ніколи не покидай мене, Гаю.

Гай почервонів, спантеличений у своєму збентеженні, до такого настрою в Ланнона він не звик.

– Не турбуйся, величносте, – відповів він хрипким голосом, – я ніколи тебе не покину.

І Ланнон опустив руку й засміявся, протиставивши своє збентеження збентеженню Гая.

– Святий Ваале, та ми стали сентиментальними, як дівчата. Може, це старість, як ти думаєш, Гаю? – Він вилив решки вина з чаші через плече, надавши своєму жесту якоїсь дивної урочистості й уникаючи погляду Гая. – У цьому озері ще є риба, і ми маємо ще годину або дві світлого дня. Скористаймося ними.

Коли споночіло, вони повернулися туди, де над самим пляжем стояла їхня стара хатина, занедбана й покинута під стрункими пальмами з листям кольору слонової кістки. Коли Гай проштовхав скіф навколо зарослого очеретом берега острова, вони побачили, що в затоці стоїть на якорі галера. На її щоглі висів штандарт дому Барка, а на кормі й носі світилися лампи. Відблиски вогнів танцювали на чорній воді, й звуки голосів виразно долинали до них.

Гай зупинив скіф і наліг на жердину, й вони мовчки подивилися на довгий корабель. Тоді Ланнон заговорив:

– Світ знайшов нас, Гаю. – У тоні його голосу звучали втома й смирення. – Привітай їх від мого імені.

Лампа, яка звисала на ланцюжку зі стелі каюти на кормі, освітлювала їхні обличчя якимсь неприродним світлом, виразно виокремлюючи щоки й носи, але залишаючи в темному затінку очі. Їхні обличчя були похмурими, коли вони зібралися навколо стола й слухали повідомлення посланця із півночі. Хоч він був молодий, прапорщик на першому році військової служби, проте завдяки високому походженню він зумів викласти свій рапорт дуже чітко й виразно.

Він описав ознаки тривожної ситуації, що з’явилися на північному кордоні протягом останніх тижнів, невеличкі інциденти, пересування чималих кількостей людей, побачені з відстані, дим і вогнища таборів, розбитих на великих територіях. Шпигуни повідомляли про дивні чутки, про нового бога з лапами орла й пазурами лева, який поведе племена в країну трави й води. Розвідники спостерігають появу багатьох кораблів дравів на східних околицях великої річки, їхнє незвичне пересування і повідомляють про балачки, про таємні зустрічі, які відбуваються невідомо між ким.

Наростало відчуття неспокою, якогось незвичайного збудження, люди базікають, і їх опановує тривога, вони відчувають тиск і напругу, наближення якихось невідомих подій. Над головою згущуються штормові хмари й уже спалахують перші блискавки, таємничі знаки вказують на щось невідоме.

Ланнон злегка спохмурнів, але слухав спокійно, спершись підборіддям на кулак, через що його очі перебували в тіні.