Розділ «Частина друга»

– Я нарешті створив систему шпигунів, на яких можу покластися, – сказав Мармон. – Я маю людей у кожному племені, тож вони регулярно доповідають мені про те, що там діється.

– Я хотів би зустрітися з деякими, – перебив його Гай.

– Я не радив би тобі зустрічатися з ними, святосте, – почав Мармон, потім помітив, який у Гая вираз обличчя, і спробував оминути дражливу тему. – Я чекаю, що один із них прийде до мене з доповіддю протягом кількох наступних днів. Він мій найнадійніший інформатор. Чоловік на ім’я Сторч, венді, колишній раб. Завдяки його допомозі я набрав цілий гурт шпигунів там, за річкою.

– Я поговорю з ним, – сказав Гай, і розмова змінилася, Мармон запитав у Гая поради щодо своєї письмової творчості.

Вони розмовляли як старі друзі, аж поки геть споночіло й слуги запалили для них смолоскипи. Нарешті Мармон шанобливо запитав:

– Мій володарю, до мене звернулися з проханням мої офіцери. Деякі з них ніколи не чули твого співу, а ті, хто чув, хочуть знову його почути. Вони настирливі, святосте, але, може, ти їм поступишся?

– Пошліть когось до мого помешкання, нехай принесе лютню, – сказав Гай, слухняно стенувши плечима, й один із молодих офіцерів виступив наперед із лютнею.

– Ми вже її принесли, святий отче.

Гай заспівав пісні легіонів, пісні бенкетні й маршові, пісні непристойні й пісні слави. Вони сподобалися їм. Офіцери мовчки з’юрмилися навколо Гая на мурах, а нижче на подвір’ї зібралися прості солдати, обернувши обличчя вгору, готові підхопити приспів.

Було вже пізно, коли ад’ютант протиснувся крізь натовп і щось спокійно повідомив Мармону. Той кивнув головою й відпустив ад’ютанта, а тоді прошепотів Гаю:

– Ваша святосте, прийшов чоловік, про якого я вам розповідав.

Гай відклав лютню вбік.

– Де він?

– У моєму штабі.

– Ходімо до нього, – запропонував Гай.

Сторч був високим чоловіком, наділений особливою гнучкою грацією, притаманною багатьом венді, але чорна оксамитова шкіра на його плечах була посмугована грубими шрамами від рабського канчука.

Він помітив погляд Гая і смикнув свій плащ так, щоб прикрити жахливий рубець, і Гаєві здалося, що в його очах зблиснув виклик, хоч його обличчя залишилося вродливим і незворушним.

– Він не розмовляє пунічною мовою, – повідомив Мармон. – Але я знаю, що ви розумієте їхній діалект.

Гай кивнув головою, і шпигун дивився на нього на мить довше, перш ніж звернувся до Мармона. Його голос звучав спокійно, без гніву й без звинувачення.

– Ми домовилися, що ніхто не бачитиме мого обличчя, – сказав він.