Розділ «Частина друга»

– Мій командир просив мене сказати вам, що він боїться, аби ви не подумали, що все це фантазії, на які не варто звертати увагу.

– Ні, я так не подумаю, – сказав Ланнон, відкинувши побоювання хлопця, що його рапорт не буде сприйнятий серйозно. – Я надто добре знаю старого Мармона. Він ніколи не прийме дощового черв’яка за змію.

– Це ще не все, – сказав хлопець і поклав на стіл шкіряну торбину.

Він розв’язав ремінець і витрусив на стіл кілька металевих предметів.

– Один із річкових патрулів перехопив загін поган, які намагалися переправитися через річку вночі. У кожного з них був такий предмет.

Ланнон підняв один із важких наконечників списа й став роздивлятися його з цікавістю. Форма й обробіток були дуже прикметні, й він подивився на Гая.

– Ну що ти скажеш? – запитав він, і його власна думка підтвердилася, коли Гай відповів:

– Драви. Немає жодного сумніву.

– Зброя дравів у руках поган?

– Можливо, вони взяли їх у мертвих дравів або вкрали.

– Можливо, – кивнув головою Ланнон. Він помовчав трохи довше, а тоді поглянув на молодого офіцера. – Ти добре виконав своє доручення, – сказав він, і юнак зашарівся від утіхи. Далі Ланнон обернувся до Габбакука Лала. – Ти доставиш нас до наступного вечора в Опет?

Адмірал усміхнувся й кивнув головою.

Ланнон і Гай стояли вдвох біля поручня на кормі й дивилися, як їхній острів поринає в темряву, коли галера швидко відпливла, а її кільватер мерехтів у світлі місяця.

– Я запитую себе, чи ми коли-небудь повернемося сюди, Гаю, – тихо промовив Ланнон, а Гай стривожено заворушився біля нього, але нічого не відповів. – У мене таке відчуття, ніби я щось залишаю тут, позад себе. Щось дорогоцінне, чого я вже ніколи не віднайду, – провадив Ланнон. – Чи ти відчуваєш те саме, Гаю?

– Можливо, ти спогадуєш свою юність, Ланноне. Можливо, останні кілька днів були її закінченням.

Вони замовкли, злегка похитуючись у ритмі руху весел галери. Коли острів сховався в темряві, Ланнон заговорив знову:

– Я пошлю тебе на кордон, Гаю. Будеш там моїми очима й вухами, старий друже.

– Я ненадовго, серце моє, – вибачливо промовив Гай, хоч Таніт не сказала йому нічого і приділила всю свою увагу витонченому поїданню ґрона пурпурових ягід винограду. – Я повернуся назад раніше, ніж ти встигнеш помітити, що мене нема.

Таніт скривила обличчя, так ніби одна з ягід виявилася кислою, і Гай подивився на її обличчя з певним роздратуванням. Воно було безтурботне, гарне й непоступливе, як обличчя самої богині.

Гай давно вивчив усі відтінки настрою Таніт, кожен вираз або нахил голови. Він зачаровано спостерігав, як вона змінювалася від дитини до повністю розвиненої жінки, від пуп’янка до розквітлої квітки, й досліджував її з терпінням і відданою любов’ю, але цей її настрій він не знав, як розвіяти.