Розділ «Частина друга»

– У них немає зброї!

– Вони голі, – докинув Омар, і його жах минув і змінився еротичною цікавістю, коли він дивися, як чорні колони бредуть на мілководді. Наче роги буйвола, вони оточили один із піщаних берегів, і хоч вода доходила їм до грудей і гальмувала їхні рухи, проте маневр був здійснений раніше, аніж старий самець-гіпопотам прокинувся зі свого глибокого у стилі Гаргантюа сну й побачив, що він оточений.

Він підвівся на ноги й люто озирнувся навколо себе свинячими рожевими очима. П’ять тонн тугої плоті, одягнені у грубу сіру шкуру, забризкану на череві рожевими плямами. Ноги в нього короткі, товсті й могутні, й коли він роззявив пащу, щоб заревіти, то виставив назовні великі жовті ікла кольору слонової кістки, які могли перекусити бойовий човен навпіл.

Він побіг незграбним чвалом, залишаючи глибокі сліди від ратиць у річковому білому піску, й налетів на стіну чорних тіл, які відрізали йому шлях від глибокої води. Він опинився на мілині, спінивши воду, тоді як попереду нього стіна з чорних чоловіків стала міцнішою і товщою, бо до неї приєдналися нові воїни, що приймали на себе й поглинали його натиск.

Гіпопотам помчав на них повним чвалом, і людські тіла розліталися від нього, як полова, підхоплена вітром. Він накинувся на них, клацаючи щелепами, і здавалося, ніщо не зможе встояти проти могутньої сили цього навального натиску. Він прорветься крізь них і знайде собі безпеку в глибинах річки. Проте вони кишіли навколо нього з боків і ззаду, і його натиск помітно ослаб, хоч його рик здавався гучнішим, і клацання жовтих ікл, що перекушували живу плоть, долинало до глядачів, які стояли на острові.

Манатассі стояв спокійно, злегка нахилившись уперед, із легкою усмішкою на покраяному шрамами обличчі, і його жовті очі дивилися уважно й пильно.

Вода в річці пінилася, блищала й іскрилася. Ревіння бегемота набуло нової ноти, в ньому звучав натяк на паніку, і його більше не було видно під кишінням голих чорних тіл. Він здавався скорпіоном, на якого напала армія мурашок, створінь, зовсім крихітних супроти нього, але вони розчавлювали його своєю величезною кількістю. Сонячне світло блищало на мокрих чорних тілах, і рух бегемота вперед був зупинений. Він перетворився на ворухливу кулю людських тіл, тоді як навколо нього вода стала коричневою від крові, й покалічені тіла відпадали від нього, як отруєні чорні кліщі від тіла бика. Вони пливли вниз за млявою течією, тоді як інші роїлися навколо бегемота, готові замінити їх.

Тепер у якийсь чудесний спосіб сплетіння людей і звіра стало рухатися до острова. Залишивши хащі смерті позаду, вони повільно наближалися по мілкій воді.

Вони добулися до острова й вийшли з води – тисяча, а може, й дві тисячі чоловіків, що винесли виснаженого, хоч він і досі пручався, бегемота з річки й стали підійматися вгору берегом. Бегемот розлючено крутив головою з боку в бік, і всі, до кого дотягувалися його ікла, помирали, заповнюючи його пащу своїми тілами та гарячою кров’ю.

Залишаючи позад себе густий слід мертвих і жахливо покалічених людей, вони принесли величезного звіра туди, де його чекав Манатассі. Воєначальник, хитаючись, вийшов наперед. Він був слабкий від утрати крові, бо гіпопотам одним укусом своїх страшних ікл відтяв йому руку вище ліктя.

Він подав цареві важкого списа. Манатассі виступив уперед і, поки його люди тримали нажахане страховище, вдарив списом у горло, поціливши в яремну артерію першим ударом. Бегемот помер, випустивши фонтан чорної крові і гучний крик, що луною розійшовся серед пагорбів.

Манатассі відступив назад і байдуже спостерігав, як його люди добивали своїх поранених ударами милосердя, а коли його воєначальник підійшов і попросив честі померти від руки свого царя, очі Манатассі сяйнули коротким зблиском гордості. Він завдав удару милосердя, розтрощивши череп чоловіка одним ударом залізної руки, а тоді відступив назад і холодно всміхнувся, побачивши приголомшений вигляд шейха.

– Це моя відповідь, – сказав він, і через мить Гасан запитав:

– Чого ти хочеш від нас?

– Дві речі, – відповів Манатассі. – Щоб ти не чинив опору, коли я захочу переправити своє військо через річку на твоїй території. Ти повинен розірвати свій договір про взаємну оборону з Опетом – і мені потрібна залізна зброя. Моїм ковалям знадобиться ще десять років, щоб озброїти так багато людей. Я хочу одержати зброю від тебе.

– За це ти віддаси нам золото Опета й шахти серединного царства?

– Ні! – сердито гарикнув Манатассі. – Я віддам тобі золото. Воно мені не потрібне. Це прóклятий метал, м’який і ні на що не придатний. Я віддам тобі все, що має Опет, але… – він помовчав, – шахти серединного царства більше ніколи не працюватимуть. Люди ніколи більше не спускатимуться туди, щоб помирати неприродною смертю у глибинах землі.

Гасан хотів запротестувати. Без золота серединного царства зникне причина для його власного існування. Він міг уявити собі гнів імператора Чана, який утратить можливість торгувати з країною золота. Пальці Омара остерегли його, їхній м’який доторк говорив з усією очевидністю.

«Ми ще матимемо час для дискусій».

І Гасан узяв до уваги застереження брата, він придушив свій протест у собі й натомість усміхнувся Манатассі.