Розділ «Частина друга»

– Чого ти смієшся дитино?

– Я сміюся, бо я щаслива, старенька матусю.

– О, як би мені хотілося знову бути молодою. Ти собі не уявляєш, як то сумно, коли до тебе приходить старість.

Айна розпочала один зі своїх монологів, і Таніт повела її крізь метушню узбережжя гавані, повз низенькі таверни та нахабних вуличних дівчат, туди, де в кам’яній стіні пристані були прорубані сходи. Вона протанцювала сходами й легко стрибнула на палубу маленького вітрильного човна, прив’язаного до залізного кільця пристані.

Гай вийшов із невеличкої каюти, одягнений у грубий рибальський одяг, з обмотаною шарфом головою, але він запізнився, щоб допомогти їй стрибнути на борт.

– Ти запізнилася.

– Я покараю тебе за твоє нахабство, як тільки це стане безпечним, – остерегла його Таніт.

– Я очікую з нетерпінням твого покарання, – усміхнувся Гай і допоміг старій Айні піднятися на борт, а Таніт тим часом побігла на ніс човна, щоб відчепити линву від кільця.

Гай сидів на кормі, тримаючи під рукою стернове весло, а Таніт примостилася так близько до нього, як тільки можна сидіти поруч, не доторкаючись. Вона скинула плащ, і на ній залишилася легка бавовняна туніка, обшита кольоровою ниткою й підперезана золотим ланцюжком, подарунком від Гая на іменини.

Її волосся спадало на спину, мов чорний дим, а на щоках червонів рум’янець. Гай не відривав від неї погляду, й вона раз у раз дивилася на нього й сміялася без причини.

Вітер віяв по їхньому траверзу, й, коли вони пливли понад острівцями, краплі води летіли від носа суденця їм в обличчя, й вода здавалася холодною в теплому сяйві сонця. Гай акуратно провів човна майже непомітним проходом в очереті, й вони випливли в тиху й захищену від вітру лагуну, де поверхню, поцятковану синню та золотом, встеляло темно-зелене листя водяних лілей і їхні квіти. Водяне птаство плавало, плюскалося й літало над цими тихими водами.

Вітер сюди не долітав, і Гай узяв довгу жердину, яка лежала на палубі, і, стоячи на кормі, штовхав човен через лагуну до пляжу зі сліпучим білим піском. Стрибнувши у воду, яка була йому по коліна, він витяг човна на пляж.

Серед відполірованих чорних каменів, які лежали вище від пляжу, Гай спорудив накриття з клаптя полотна, допоміг Айні перейти через пісок і прилаштував її під накриттям.

– Чашу вина, старенька матусю? – турботливо запропонував він.

– Ви надто добрі до мене, святосте.

Вони залишили її там мирно хропіти в затінку й, узявшись за руки, пішли по смужці пляжу за поворот затоки. Під пальмами кольору слонової кістки Гай розстелив плащ на твердому чистому піску, й вони звільнилися від одягу й лежали вдвох, розмовляючи, сміючись і кохаючись.

Потім скупалися вдвох у чистій теплій озерній воді й лежали голі на мілководді, відчуваючи, як маленькі хвильки ліниво накочуються на них, табунець сріблястих риб завдовжки з палець підійшов до них, лоскочучи їхню голу шкіру. Таніт засміялася й стала відштовхувати ногами їхні беззубі ротики.

Вони вийшли полежати на сонці й висохнути, й Гай дивився на Таніт, яка стояла над ним. Волосся в неї було мокре й спадало важкими чорними пасмами вниз по спині та грудях. Сонце зробило її плечі блискучими, й краплі води скапували з її вій. Вона гордо стояла під його пильним поглядом, підтримуючи свої груди руками.

– Ти не бачиш, щоб у мені щось змінилося, святий отче? – запитала вона таким тоном, ніби його піддражнювала.

Гай усміхнувся й похитав головою.