Розділ «Частина друга»

– Ні. – Гай похитав головою. – Закон ніколи не помиляється.

– Помиляється! – Таніт знову була близька до сліз. – Помиляється!

– Тільки закон оберігає нас від порожнечі, Таніт. Підкоряйся законові та богам, і тобі немає чого боятися.

– Закони треба змінити.

– Он як! – усміхнувся Гай. – Зміни їх, якщо тобі так хочеться, але, поки вони не змінені, підкоряйся їм.

Удосвіта наступного дня Ланнон Гіканус прибув до Сета. Він привів із собою два повні легіони, розгорнуті в бойовий порядок, і п’ятдесят бойових слонів.

– Боюся, я був надто жадібним, величносте, – сказав йому Гай, зустрівши його перед брамою. – Я не залишив вам жодного ворога.

Ланнон зареготав, гучно й весело, обняв Гая, а тоді обернувся до свого штабу, ще тримаючи руку на плечах Гая.

– Хто мене запевняв, що Бен-Амон не битиметься?

Того вечора, поки він був тверезий, Гай заспівав баладу, яку склав на пам’ять про битву на Кривавій річці, й Ланнон заплакав, слухаючи її, а коли балада закінчилася, то викрикнув, звертаючись до свого штабу:

– Три тисячі проти тридцятьох тисяч – для нас завжди буде ганьбою знати, що ми не билися разом із Гаєм Бен-Амоном того дня під Сетом.

Ланнон підвівся на ноги.

– Я рекомендую вам нового головнокомандувача всіх легіонів Опета. Рекомендую вам Гая Бен-Амона, Сокирника богів.

А тоді цар і верховний жрець напилися до втрати пам’яті.

Ґондвені був одним із двохсот племінних вождів народу венді, його територія межувала з глибокою ущелиною Кал, землею вигнанців. Цей товстий успішний чоловік був дуже обачним, а тому регулярно залишав невеличкі пакунки з сіллю і м’ясом у сховку в горах, де вигнанці забирали їх. А що він був чоловік обачний, то також давав притулок і їжу самотнім подорожнім, які прямували в гори або поверталися з них, і коли вони покидали його місто, то пам’ять про їхнє перебування відходила разом із ними.

Одного вечора високий і худий незнайомець сидів біля його вогнища і їв його харч та пив його пиво. Ґондвені відчув силу та цілеспрямованість за незворушним, змережаним шрамами обличчям із пронизливими жовтими очима. Він відчув дивну спорідненість із цим чоловіком і розмовляв більше, аніж мав звичай. Хоч незнайомець і розмовляв мовою венді, він, схоже, нічого не знав про політику й справи племені, не знав навіть, як звуть верховного царя, який прийшов на зміну Манатассі, коли того захопили білі дияволи, що живуть за річкою.

– Із шістьох братів Манатассі п’ятеро померли швидкою й таємничою смертю, випивши пива, яке їм приготував середульший брат Кані. Лише Кані вижив після того бенкету.

І Ґондвені захихотів, кивнув головою і з виглядом знавця підморгнув незнайомцеві.

– Він тепер наш цар, Великий Чорний Бик, Небесний Грім, збирач податків і великий розпусник венді з п’ятьма сотнями дружин і півсотнею хлопчиків.

Ґондвені сердито сплюнув у вогонь, а тоді приклався до глека з пивом, перш ніж передати його незнайомцеві. Коли той узяв глека, Ґондвені побачив, що правої руки в нього немає, і він підтримує глек куксою.