Розділ «Частина друга»

Вони помчали вниз до перевантажених і натягнених мотузок, схожих на розірвані намиста з чорних перлин завдяки головам людей, які намагалися вибратися з води. Гучніше за шум води й скрипіння та плюскіт весел Гай тепер чув нажахані крики людей, які дивилися вгору на смертоносні судна, що нависали над ними.

Він підійшов до фальшборту й подивився вниз. Подивився на їхні обличчя, обернені до нього, і їхні очі здалися йому білими на чорних обличчях. Він придушив у собі будь-які спроби жалю до них, бо це не люди. Це вороги.

Лучники на носах галер обсипали їх стрілами. Гай побачив, як одна зі стріл влучила одному з них прямо в обличчя, він стояв і дивився, як той чоловік викинув руки вгору і його понесло за течією.

Галера врізалася у важко обтяжені мотузки, злегка пригальмувавши й нахилившись, коли їхня вага перепинила натиск, потім вони порвалися й розлетілися на обидва боки, й течія понесла низками людей на глибоку воду, ближче до мурів гарнізонної фортеці, де вже чекали лучники Гая, аби підібрати їх, наче плоди, які здуло з дерева вітром.

Галери пройшли крізь мілку воду, дряпнувши кілями по скелястому дну, а потім вийшли на глибину по той бік броду, і Гай підбіг до корми й подивився назад. Від берега до берега річка була заповнена людьми, які верещали й ішли на дно. Деякі чіплялися за віти дерев, що нависали над річкою, інші хапалися за слизькі уламки скель, що стриміли над поверхнею води, за плавучі стовбури дерев, за пучки папірусу. Острів повністю накривала товста ковдра мокрих і тремтячих людських тіл, а ще багато інших силилися дістатися до нього, борсаючись і намагаючись не впасти під натиском течії на мілині.

Їх було так багато, що вони нагадали Гаю швидше про міграцію комах, ніж про людських істот. Схожі на мурашок, десятки тисяч мурашок. Він ухопився за цю думку, перш ніж віддати наступний наказ.

Капітан галери дивився на нього з очікуванням, він бачив, як його моряки на носі суден дивилися на капітанський місток, чекаючи наказу.

– Починайте, капітане, – сказав Гай, пам’ятаючи, що вони не люди, а мурахи.

Капітан негайно викрикнув свій наказ, і корабель став боком до течії. Друга галера повторила його маневр, і з носів обох ударила таємна зброя Опета – «вогонь Ваала».

Вона бризнула на поверхню річки, розстелившись тонким гладеньким шаром, сонце сипнуло кольоровими променями на плавучу рідину з маслянистим і гірким запахом.

А тоді в чудодійний спосіб вона вибухнула вогнем, уся поверхня річки перетворилася на суцільне простирадло ревучого помаранчевого полум’я, над яким хвилями коливався кіптявий чорний дим, і жар від нього був таким інтенсивним, що Гай швидко відхилився назад, коли відчув, як загорілася його борода.

– За святе ім’я Ваала, – прошепотів Гай, дивлячись, як вогонь, названий на честь великого бога Ваала, велично котиться вниз за течією, заповнивши велику річку від берега до берега, окутавши небо чорними хмарами.

Він прокотився над запрудженим людьми островом, і, коли він покотився далі, обгорілі чорні тіла лежали там високими купами, над якими підіймався смердючий дим, а плавучі колоди й висохлий папірус палахкотіли, як поховальне вогнище.

Стіна вогню посунула вниз за течією, повз мури фортеці, спалюючи рослинність на обох берегах, знищуючи все живе на річці. За двадцять коротких хвилин загинули двадцять тисяч душ, і їхні обгорілі тіла пливли за течією, вниз до моря або закручувалися у водовертях річки чи залишалися лежати на берегах.

Вогонь пройшов. Тимон стояв приголомшений й ошелешеним поглядом дивився на катастрофу. Він не міг повірити в смертоносну руйнівну силу, яку щойно спостерігав, не міг повірити, що більш як половина його армії так швидко загинула. Він залишився з її малою частиною, з людьми, які перебували під його безпосереднім командуванням.

Ті, хто залишився, були найкращими воїнами, але, правду кажучи, він знав, що їх не можна рівняти з когортами, які їм протистояли. Хоч він розумів, що йому треба негайно віддати необхідні накази, бо не випадає сумніватися – тепер негайно почнеться атака, проте він змарнував трохи часу, із тугою дивлячись через річку на північ, де лежала його рідна земля. Він був відрізаний від неї, можливо, назавжди.

Галери стояли за сто кроків від берега, спрямовані на нього своїми носами. Вони становили не меншу загрозу, аніж два дракони, й він уже бачив, як вони діють. Тимон відчував, як його проймає холодом, коли дивився на них.

Позад нього пролунав крик, потім крик у відповідь і брязкіт щитів та зброї. Тимон обернувся назад. Друга атака почалася, як він і боявся. Вона розпочалася саме в той час, коли він її чекав, і розпочалася з великою точністю. Вороги вдарили йому в тил у ту хвилину, коли у шлунках його людей усе похололо від жахливої смерті, якою поліг весь їхній авангард і яку вони спостерігали на власні очі.

Тимон відчував, як його гнів наростає і затьмарює перед ним усе, його ненависть наростала разом із ним. Гнів і ненависть – сили, від яких тепер залежало все його існування. Гнів, що він мусить воювати проти таких людей, як ці, такою ненадійною зброєю. Ще перед самим початком повстання він повторив присягу, яку повторював сотню разів раніше: «Я зберу армію зі своїх людей, які зможуть гідно воювати з цими блідношкірими дияволами».

Його опанувало відчуття кошмару, коли він намагався проштовхатися крізь це розбурхане, розхвильоване море чорних тіл. У розпачі Тимон викрикував накази, намагаючись примусити людей іти вперед, намагаючись примусити їх розгорнути стрій, але його голос губився посеред реву й галасу битви, й навіть його велика сила була безпорадною в цьому нагромадженні чорношкірої людності.