Розділ «Частина друга»

– Іди, – сказав він. – Тепер ти маєш довіритися річці. Незабаром прийдуть мої люди й обшукають острів.

Тимон підповз до берега й на краю води озирнувся назад на Гая. Його величезне чорне тіло було вкрите шрамами й незагоєними ранами, а очі палахкотіли жахливим вогнем.

Він повільно занурився у воду, притискаючи свіжий обрубок руки до грудей. Течія підхопила його, і його голова перетворилася на одну з плям на поверхні широкої річки, аж поки течія не винесла його за поворот біля фортеці. Гай дивився на нього, поки він перебував у полі його зору, потім нахилився, підняв відтяту руку із землі й укинув її у вогонь, наваливши туди сухого плавучого хмизу.

Бекмор наказав викопати ями для спалювання трупів на березі річки, й він та Гай пройшли понад рядами загиблих воїнів, що лежали на своєму останньому дерев’яному ложі. Це була церемонія прощання, Гай замовк і подивився на старого Маґона. У смерті командир гарнізону набув гідності, якої йому бракувало в житті.

– Чи солодкий смак слави тепер для тебе, Маґоне? – лагідно запитав Гай, і здалося, що Маґон усміхнувся у своєму сні.

Гай проспівав славу Ваалу, а потім сам розпалив похоронний вогонь.

Таніт не вийшла на мури привітати його, коли вони повернулися до фортеці, але Гай знайшов її в кімнаті. Вона плакала, її обличчя зблідло, під очима залягли темно-сині плями.

– Я боялася за тебе, мій володарю. Серце палахкотіло в мені, але я не плакала. Я мужньо витримала все те, що тут діялося. Попри весь його жах. Лише тоді, коли мені сказали, що ти в безпеці, я заплакала. Хіба я поводилася не по-дурному?

Пригортаючи її до себе, Гай запитав:

– Чи все відбувалося так, як співають поети? Чи ти бачила щось славне та героїчне?

– Це було жахливо, – прошепотіла Таніт. – Я ніколи не уявляла собі, що може існувати такий жах. Це було огидно, мій володарю, так огидно, що я перестала вірити в красу. – Вона замовкла, а тоді сказала, знову пригадавши те, що бачила на власні очі: – Ви, поети, ніколи не співаєте про кров, про те, як кричать і стогнуть поранені, й усе таке.

– Ні, – погодився Гай. – Ми про таке не співаємо.

Уночі Гай прокинувся й побачив, що Таніт сидить біля нього на кушетці. Гніт у нічній лампі був прикручений низько, і її очі здавалися темними озерами на обличчі.

– Що тебе турбує? – запитав Гай, і вона мовчала кілька секунд, перш ніж йому відповісти.

– Святий отче, ти такий лагідний, такий добрий. Як ти міг робити все те, що було зроблено сьогодні?

Гай замислився на хвилину, перш ніж відповісти.

– Це був мій обов’язок, – пояснив він нарешті.

– Обов’язок повбивати тих нещасливців? – недовірливо запитала Таніт.

– Закон вимагає карати смертю повсталих рабів.

– У такому разі закон помиляється, – із палкою переконаністю заявила Таніт.