Розділ «Частина друга»

Вона допомогла йому озброїтися, нахилившись, щоб зав’язати ремінці поножів, вовтузилася зі складками його плаща, й, хоч усміхалася, він чув страх у її голосі.

Він незграбно поцілував її, й залізо обладунку розчавило їй груди, коли він притиснув її до себе. Вона зробила слабкий рух протесту, трохи відсунувшись від нього, потім підкорилася його обіймам і, нехтуючи біль, пригорнулася до нього.

– О, Гаю, – прошепотіла вона, – мій володарю, моє кохання.

Стара жриця відхилила очеретяну мату, яка висіла на вході до намету, й ступила досередини. Вона побачила, як обоє припали одне до одного, забувши про все інше. Айна витріщилася на них крізь свої ревматичні старі очі, потім її рот роззявився в беззубій усмішці, й вона мовчки відступила назад і дозволила очеретяній маті впасти на місце.

Таніт зрештою відхилилася. Вона підійшла до стіни, де біля кушетки Гая була прихилена сокира з грифами, взяла її й відв’язала м’яку шкіру футляра, що затуляв лезо. Вона підійшла до Гая, стала перед ним, підняла лезо сокири до своїх губів і поцілувала його.

– Не підведи його! – прошепотіла вона до сокири й подала її Гаю.

У передсвітанковій темряві біля фортеці стояла група офіцерів, вони жваво розмовляли, дивлячись угору за течією, туди, де отаборилася армія рабів. Усі вони були озброєні і, поки стояли, їли свою ранкову їжу. Вони привітали Гая й Таніт галасливо й весело, й Таніт спостерігала та слухала, як вони обговорюють день, який наступав. Їй було важко зрозуміти, як вони могли говорити про можливість змагатися зі смертю або навіть піддатися їй з ентузіазмом малих хлопчаків, що готуються до однієї зі своїх пустотливих витівок.

Таніт відчула себе виключеною з цього таємничого чоловічого товариства, і її вразила зміна, що відбулася з Гаєм. Її ніжний поет, її серйозний ерудит і сором’язливий коханець розпалився, як і будь-хто з його підлеглих. Вона впізнала всі знаки збудження в тріпотливих жестах його рук, у гарячкових плямах на його щоках, у тонкому хихотінні, яким він зустрів одну з химерних пропозицій Бекмора.

– День уже настав. Годі чекати, – проголосив Гай, подивившись угору за течією в передсвітанкові сутінки.

Над річкою висів густий туман, а дим від десятьох тисяч багать затьмарював видимість. Він неспокійно ходив туди-сюди.

– Нехай буде проклятий цей туман! Я не можу побачити, чи вони вже натягли свої мотузки через брід.

– Чи не послати мені одну з галер угору за течією, щоб вони розвідали ситуацію? – запитав Маґон.

– Ні, – відкинув його пропозицію Гай. – Незабаром ми про все довідаємося, і я поки що не хочу привертати увагу до галер. – Гай підійшов до парапету, на якому була розкладена їжа. Налив у чашу гарячого вина, підсолодженого медом, і підняв її, вітаючи товариство. – Нехай леза ваших мечів не затупляться!

Гай заспівав привітання Ваалу, коли сонце випливло з-поза червоного й задимленого обрію, а потім, стоячи з непокритою головою, привернув увагу богів до того факту, що сьогодні він має намір битися. У сильних, але шанобливих термінах він указав на те, що хоч люди, якими він командує, й належать до найкращих у світі воїнів, проте численна перевага їхніх супротивників дуже висока, й він потребуватиме допомоги, щоб завершити сьогоднішній день успішно. Він сподівається, що боги підтримають його. Він зробив знак сонця, а потім рвучко обернувся до свого штабу.

– Гаразд, ви дуже добре знаєте свої місця та обов’язки.

Коли вони розійшлися, Гай відвів Бекмора вбік.

– Ти маєш чоловіка, який доглянув би жрицю?

Бекмор показав на старого сивого піхотинця, що стояв трохи осторонь, і чоловік підійшов.

– Ти знаєш свої обов’язки? – запитав Гай, і солдат кивнув головою.

– Я залишатимуся біля жриці протягом цілого дня.