Розділ «Частина друга»

– Тимон! – прошепотів він. – Це Тимон! Це має бути він!

Навколо нього лежала його армія, велике скупчення чорних людей, голодне, налякане й опановане нічною тривогою. Вогнища розквітли, наче квіти в саду, на південному березі великої річки, й нічне небо сяяло помаранчевим світлом. Вогні горіли лише для тепла, їжі в них не було. Їжі не було в них уже два дні, відтоді як згорів їхній обоз.

Тимон мовчки ходив між людьми й бачив, як вони туляться до багать. Голодні, вони тремтіли від холоду, вони шепотілися й стогнали, тому звуки його табору були приглушеними, схожими на гудіння у вулику диких бджіл.

Він ненавидів їх. Вони раби, слабаки. Лише один на півсотні чоловік, лише один на сотню – воїн. Він мріє про спис у своїх руках, а вони про гнилі галузки. Вони відповідають повільно й незграбно на блискавичні удари ворога. П’ятдесят із них не рівня одному блискучому воїну з того війська, яке йому протистоїть. Він мріяв про людей зі свого племені, мріяв навчити їх усього того, чого навчився сам, надихнути їх власним відчуттям мети, своїми мріями про долю й відплату.

Він зупинився на березі річки й дивився на лискучий, чорний потік води. Віддзеркалення зірок танцювали на поверхні, на мілкому місці броду утворювалися водоверті, вода шумувала й спінювалася, так ніби якесь страховище плавало на глибині.

За три сотні кроків, по середині річки, був маленький острів. Під час повені вода накривала його, тому він був завалений плавучим деревом та клаптями засохлого папірусу. То був перший етап броду. Саме тут він закріпить мотузки зі сплетеної кори, які виготовляють його люди. Він закріпить мотузки вдосвіта, і його люди спробують перейти через річку за один день. Він знав, що його втрати, либонь, будуть важкими. Вони ослабли від голоду, ран і виснаження, а сплетені з кори мотузки ненадійні, течія швидка й зрадлива, ворог швидкий і не знає пощади.

Тимон пішов униз понад річкою, проминаючи своїх вартових, спокійно розмовляючи з ними, зупиняючись, щоб оглянути кільця сплетеної з кори мотузки, які лежали напоготові на березі, й нарешті підійшов до периметра свого табору.

Нижче за течією був гарнізон Сета, на тисячу кроків далі, на відстані римської милі, як думав Тимон тепер. На мурах там горіли смолоскипи, й Тимон міг бачити вартових, які рухалися у світлі.

На річці, заякорені у глибокій тихій гавані, стояли галери річкового патрулювання. Із піднятими веслами й згорнутими вітрилами, вони своєю формою були схожі на ящерів, і Тимон дивився на них стривоженим поглядом. Він ніколи не бачив, як діють бойові кораблі, і не знав, чого можна від них чекати. Коли Гай Бен-Амон розповідав про великі морські битви римлян, греків і карфагенян, він слухав ті розповіді краєчком вуха й тепер про це жалкував. Він хотів би скласти якесь уявлення про погрозу, що її становлять для переправи його людей ці дивні кораблі.

Звуки голосів слабко долинали до нього через воду, й хоч він не міг розібрати слова, проте знайомі інтонації пунічної мови розбудили його ненависть. Він слухав їх і мав таке відчуття, ніби вона утворюється десь у глибинах його живота. Він хотів знищити кожен слід, усю пам’ять про тих жахливих людей зі світлою шкірою з їхніми вміннями, їхньою силою, їхніми дивними богами та страховинною жорстокістю.

Стоячи в темряві й дивлячись на далеку фортецю, слухаючи їхні голоси, він пригадав, як тягли за слоном тіло його жінки, що ковзало та підстрибувало на твердому ґрунті, пригадав, як стогнали раби в таборах Гальї, пригадав запах рабів, свист і поцілунок канчука, передзвін і вагу ланцюгів, нестерпний жар розпеченої скелі, голоси наглядачів, тисячі інших спогадів палахкотіли й жевріли в його мозку. Він потер грубі мозолі, що утворилися в нього на зап’ястках, і з палючим гнівом дивився на своїх ворогів, у глибинах його душі булькотіла й кипіла ненависть, загрожуючи затопити його здоровий глузд, як затоплює геть усе розжарена лава, витікаючи з розбудженого вулкану.

Він хотів би завернути свою армію й напасти на них. Він хотів би знищити їх, знищити кожен їхній слід на цій землі.

Він із подивом виявив, що тремтить, усе його величезне тіло здригалося й тремтіло під натиском ненависті, й лише величезним зусиллям волі він спромігся опанувати себе. Піт струменів по його обличчю й грудях у нічному прохолодному повітрі, гіркий піт ненависті.

«Мій час іще не настав, – подумав Тимон. – Але він настане».

Він відчув, що хтось стоїть біля нього в темряві, й обернувся.

– Зама? – запитав він, і його офіцер тихо відповів:

– Скоро почне світати.

– Так, – кивнув головою Тимон. – Починаймо.

Із любовною увагою Таніт розчесала йому бороду, а потім загнула її під підборіддя так, щоб та не заплутувалася в нагруднику й не дала вчепитися за себе відчайдушному ворогові.

Працюючи, вона шепотіла ніжні слова, ніжні слова бездітної жінки, розмовляючи з ним так, ніби він її дитина. Гай спокійно сидів на кушетці, втішаючись вправними й лагідними доторками її рук, ніжними словами та тоном голосу закоханої жінки. Це складало разючий контраст із тим, що дасть сьогоднішній день, і, коли Таніт підвелася з кушетки й пішла по важкий нагрудник, його опанувало гостре відчуття втрати.