Розділ «Частина друга»

– Мій бідолашний Сонячний Пташе, ти випустив лише одну стрілу під час полювання.

І Гай наготувався відповісти на це легким жартом, мовляв, якщо однією стрілою він убив слона, то вона є не менш ефективною, аніж багато стріл, коли раптом Задал, головний мисливець серединного царства, засміявся.

– Чи в тебе не стало сили натягти тятиву лука, святосте, чи гра здалася тобі надто небезпечною?

Відповіддю на слова Задала була мертва мовчанка, коли всі раптом усвідомили, що саме він сказав. Тоді він швидко оглянув коло облич, які дивилися на нього, і похолов, коли побачив, що всі дивляться на нього з тим самим неуважним дивним виразом, із яким дивляться на людей, призначених у жертву. Вельможа, який стояв поруч із ним, сказав таким тоном, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле:

– Ти мертвий чоловік.

Тепер уже зі справжньою тривогою Задал подивився назад на Гая Бен-Амона. Надто пізно він пригадав репутацію цього жерця. Казали, що жоден чоловік не залишався жити, якщо він поглузував із його спини, його зросту чи його мужності. Із полегкістю він побачив, що жрець слабко всміхається й делікатно обтирає пальці об краєчок своєї туніки.

– Дякую тобі, великий Ваале, – нечутно помолився Гай із легкою усмішкою. – Це добре, що ти нагадав мені про мою обіцянку. Я ухилявся від полювання. Пробач мені, великий Ваале. Я надам тобі твій шанс тепер.

Відчуття полегкості в Задала тривало недовго, бо, коли Гай подивився прямо на нього, усмішка грала лише на губах жерця, а його очі були чорні й холодні.

– Задале, – лагідно сказав Гай, і натовп підсунувся ближче, щоб почути його слова. – Ти згоден полетіти зі мною на крилах бурі?

Усі здригнулися, почувши цей виклик, пролунали короткі коментарі, а тоді всі подивилися на обличчя Задала. Воно зблідло до брудного жовтого кольору, а губи стиснулися в тонку білу лінію.

– Я забороняю, – голосно промовив Ланнон. – Я не дозволю тобі робити це, Гаю. Ти маєш надто велику ціну для мене, щоб так ризикувати…

Гай спокійно його урвав:

– Величносте, це справа честі. Він назвав мене боягузом.

– Але ніхто не полював у такий спосіб протягом останніх п’ятдесятьох років, – запротестував Ланнон.

– П’ятдесят років – це надто довго, – усміхнувся Гай. – Чи не так, Задале? Ми з тобою повернемо до життя цей звичай.

Задал витріщився на нього, проклинаючи свій язик за нестриманість.

Гай досі всміхався, дивлячись на нього.

– Чи гра здається тобі надто небезпечною? – лагідно запитав він.

Протягом кількох довгих хвилин здавалося, що Задал може відмовитися, але зрештою він коротко кивнув – його губи досі були білими.

– Якщо тобі так хочеться, святосте.