Розділ «Частина друга»

– Можливо, мій володарю, – погодився Гай, але він побачив обличчя своїх людей, які з виразом жаху дивилися на нерівно відтяті червоні горлянки та на витріщені очі у відрубаних головах. У їхніх шлунках, либонь, похололо.

Венді й справді захищали брід, як і передбачив Ланнон. Гай прикинув, що їх тут було принаймні вдвічі більше, ніж його легіонерів, і, коли вони намагалися прорубати собі шлях, цього їм не дозволяли безперервні атаки на фланги та ар’єргард. Двічі Гай давав наказ сокирникам та піхоті відступити назад із червоної грязюки броду, щоб перепочити й перешикувати ряди. Але день ставав гарячим, а легіонери стомилися.

Ланнон був поранений дротиком, що влучив йому в обличчя й розкраяв щоку до кістки. Рана здавалася бридкішою, ніж була насправді, бо його бороду обляпало кров’ю й грязюкою. Лікар зашивав вологі краї вже закритої рани, коли Гай приєднався до гурту людей навколо царя, й Ланнон відповів на його стривожене запитання сміхом.

– У мене тепер буде цікавий шрам. – Потім, не обертаючи голови, він сказав Гаєві: – Я знайшов розв’язання нашої проблеми, Гаю, й онде вона.

Він показав через струмок на найближчий із двох пагорбів. Його вершина була на відстані, куди не змогла б долетіти стріла, десь, можливо, кроків за п’ятсот. Хоч на схилах пагорба стояв ліс, нагорі видніла галявина із заокругленого голого граніту, й на тій галявині стояв невеличкий гурт людей. Вони оточували центральну постать.

Гай завжди пам’ятатиме його таким, яким побачив того фатального полудня на вершині пагорба біля броду. Відстань не зменшила його розмірів, як зменшила вона розміри людей, які стояли навколо нього. У якийсь дивний спосіб вона зробила його фізичну присутність більш переконливою. То був справжній велетень, на голову й плечі вищий, аніж його супутники. Сонячні промені вигравали на намащених опуклих м’язах його грудей і рук, а високий головний убір із пер синьої чаплі не піддавався вітру й гордо височів на його голові. Його стан оповила лише коротка спідничка з леопардовими хвостами, але Гай не потребував якихось ще ознак, аби зрозуміти, що перед ним цар.

– Он як! – лагідно проказав він і відчув, як у ньому щось заворушилося, щось холодне, слизьке, наче змія, розгорнуло свої кільця.

На вершині пагорба цар венді зробив широкий жест, а потім махнув у бік броду важким бойовим списом. Це вочевидь був сигнал, бо від гурту навколо нього відокремився посланець і побіг униз схилом пагорба, щоб передати наказ.

– Нарешті племена знайшли собі вождя, – сказав Гай. – Я міг би здогадатися про це й раніше.

– Приведи його до мене, – наказав Ланнон. – Він потрібен мені. Усе інше не має значення. Приведи мені цього чоловіка.

І Гай почув новий тон у голосі Ланнона. Він спантеличив його, й він подивився на свого царя. І тоді він зрозумів, у чому річ. Не біль від брутально зашитої щоки примусив темні тіні танцювати в блідих голубих очах. Уперше за всі роки знайомства з Ланноном Гай побачив, що цар боїться.

Гай дуже старанно спланував операцію на останню годину перед сутінками, на кінець дня, коли тіні стають довгими, а світло непевним. Протягом полудня він улаштовував сутички біля броду в половину сили своїх когорт, але головний резерв він заховав у густому лісі на берегах струмка. У полуденну спеку він дозволив їм відпочити, дозволив їм їсти й пити, гострити зброю, поки він здійснював свої приготування. Він вибрав п’ятдесят найкращих легіонерів, викликавши їх поіменно із рядів, і відвів їх туди, де їх не могли бачити настирливі погляди людей із пагорбів із-за струмка.

Із дна казанів для приготування їжі вони обшкребли густу чорну сажу й, змішавши з олією, перетворили її на густу пасту. Цього не вистачило для того, щоб замалювати в чорний колір шкіру п’ятдесятьох чоловіків, тому руки й ноги вони вимазали грязюкою з річки. Усіх роздягли до голого тіла й на шиї їм накинули рабські ланцюги, але, щоб стулити кільця ланцюгів на шиях, замість залізних шпильок використали хмизинки. Воїни не могли взяти із собою щити, а свою зброю вони вимастили товстим шаром чорної грязюки, щоб приховати дзенькіт і зблиски голого металу, і прив’язали її до спин, щоб нічого не тримати в руках.

– Ви раби, а не легіонери, – сказав їм Гай. – Біжіть так, як бігають раби, – вистрибуйте, як побитий пес.

Коли вони вибігли з-за дерев і кинулися до річки, переслідувані півсотнею легіонерів, то завивали від жаху, а ретельно націлювані стріли падали повз ціль, навколо них. До берега вони дісталися на п’ятсот кроків вище за течією від броду. Коли вони перебрідали струмок, ще скуті рабським ланцюгом, цар венді зі свого спостережного пункту побачив їхню втечу й послав два великі загони лучників і списників, щоб ті прикрили переправу.

На березі струмка спалахнула жорстока й кривава маленька битва, й під прикриттям того безладу Гай переправив через річку свій загін і заховав його в лісі на протилежному березі. Між деревами вони натрапили на невеличкий підрозділ венді, та, коли тубільці зрозуміли, що їх обмануто, загін Гая скинув ланцюги й завдав їм нищівного смертельного удару.

Тепер ніщо не перешкоджало їм добутися до підніжжя командного пагорба. Збившись у купу й заховавшись у лісі, вони під проводом Гая побігли навколо пагорба на протилежний бік. Загін пересувався швидко, й Гай дав їм кілька хвилин перепочинку. Грязюку змило з рук і ніг воїнів під час переправи через річку, а розбавлена в олії сажа стікала з потом, надаючи їм дикого й відчайдушного вигляду.

Брязкіт і гомін битви біля річки припинився, й ліс став мовчазним і тихим, коли Гай повів свій загін на вершину пагорба його протилежним схилом. Там стояли вартові, але вони були не уважні й не помічали дивних, виквацяних у чорний колір постатей між лісовими тінями, аж поки не було надто пізно.

Наблизившись до гранітної округлої вершини пагорба, Гай зупинився знову, чекаючи обіцяної Ланноном сутички, щоб відвернути увагу людей, які оточували царя. Далекі крики й тихе подзвякування металу від броду тут були майже нечутні – їх поглинали масивний пагорб і відстань.

Гай тихо наказав: