Розділ «Частина друга»

– Пора. Усі разом.

І вони перетнули лінію лісу й побігли вгору гранітним схилом. Гай біг дуже легко, стрибаючи попереду воїнів розгонистою ходою довгорукого старого самця-бабуїна.

Коли він був за двадцять кроків від вершини, цар венді відчув його присутність й обернувся обличчям до Гая. Він викрикнув застереження своєму штабові, а Гай стрибнув на нього, як тер’єр стрибає на шию лева. Двоє охоронців царя підбігли, щоб утрутитися, але Гай недбало змахнув у їхній бік сокирою, злегка обернувши зап’ясток насередині удару так, що лезо задзвеніло, змінивши напрям, одного охоронця відразу вбивши, а другому акуратно відтявши вище ліктя ту руку, в якій він тримав списа. Вони впали, а Гай накинувся на царя.

Він побачив перед собою великого чоловіка, мабуть, найбільшого серед тих, кого він будь-коли бачив; його блискуча чорна шкіра мала червонястий відтінок. М’язи на його плечах і руках були опуклі й вузлуваті. Жили на шиї теж випиналися. Він мав важку щелепу. Голова в нього здавалася круглою, як омитий річкою валун, а без головного убору скальп був голий, чорний і відполірований. Його товсті чорні ноги почасти прикривала розмаяна спідничка з леопардових китиць. Він стрибнув назустріч Гаю, злегка нахилившись і тримаючи під рукою важкого списа, гострий і блискучий наконечник якого прагнув устромитися у м’який живіт супротивника. Він рухався зі швидкістю леопарда, миттєво зреагувавши на атаку Гая, у ньому вгадувалося відчуття дикої сили та енергії, яке заблокувало напад сокирника і примусило його інстинктивно метнутися вбік у ту мить, коли лезо наконечника потужного списа вдарило крізь порожнечу там, де мав би бути живіт Гая.

Чорний велетень загарчав, коли його удар завмер у повітрі, й погляд його темно-жовтих очей прикипів до Гая. Він ударив знову, й Гай відстрибнув убік – наконечник списа знову посвистів повз нього, але Гай у своєму стрибку дістав гостряком, який стримів посередині леза сокири голі ребра велетня. Чорна шкіра з червонястим відтінком тріснула, на мить показавши білу кістку у глибинах рани, перш ніж струмінь темної крові затулив її. Цар зойкнув, коли відчув цей укус, і став колоти та рубати овода, який танцював перед ним. Кожен удар був шаленішим, кожен напад необміркованішим, а Гай дражнив супротивника, чекаючи своєї миті. Вона настала, й несподівано Гай опинився в середині кола, яке утворювали удари списа. Гостряком своєї сокири він націлився в стегнову артерію в паху велетня, угородивши різьблену крицю в туге тіло на півдюйма далі праворуч, не влучивши в артерію, проте повалив царя на одне коліно. Гай випручався. Сокира злетіла вгору, і Гай націлився завдати удару по круглому чорному черепу укляклого на одному коліні царя, який мав розколоти його до грудей.

– За Ваала! – крикнув він, опускаючи сокиру.

Але не завдав удару до кінця, бо змінив намір. Він ніколи не зрозумів, що то був за імпульс, який примусив його обкрутити сокиру й ударити по черепу царя не гострим лезом, а тупим боком, послабивши удар так, що його вистачило, аби велетень упав обличчям на землю, втративши тяму, але не вистачило на те, щоб проломити кістку його великої круглої голови.

Гай відстрибнув назад й одним швидким поглядом переконався в тому, що всі люди з супроводу царя венді лежать мертві на гранітній вершині, а його легіонери стоять навколо нього, спираючись на закривавлені мечі. Несподіванка нападу була повною й цілком успішною.

Гай обернувся й побіг на найвище місце пагорба. Голий і брудний від сажі й грязюки, він вимахував сокирою в себе над головою, а його команда теж кричала й вимахувала зброєю. Від броду сурма заграла наступ, і негайно пролунали крики, які передавали наказ від когорти до когорти.

Гай побачив, як Ланнон очолив першу хвилю наступу через брід. Легіон навалився на воїнів племені, які залишилися без командира, й легко прорвав лінію їхньої оборони, відкинувши їх назад до пагорбів і перетворивши на дезорганізовану юрбу. Вони бачили, як їхній цар упав, і кожен утратив дух до боротьби.

Із вершини пагорба Гай побачив, як точно в слушний момент Ланнон застосував дві останні резервні когорти. Оборона племені зламалася, і вони втратили всі ознаки організованого війська. Покинувши зброю, вони крикливою, охопленою панікою юрбою стали вливатися потоком між двома пагорбами.

У цю хвилину вродливий молодий Бекмор, який із двома когортами переправляв захоплену худобу до великої річки, вийшов із лісу. Він розгорнув свої війська на єдиній лінії відступу, що залишилася для вояків племені. Його повернення виявилося дуже вчасним, і Гай дивився із заздрісним професійним схваленням, як той віддавав свої накази. Коли сонце доторкнулося до обрію, огорнуте червоним і пурпуровим світлом, сурми ще раз просурмили наступ, і різанина та захоплення рабів тривали до глибокої ночі.

Гай переправив свій легіон та велику кількість захоплених у полон рабів, повантаживши всіх на запряжений слонами пліт біля Сета. Після битви біля броду на останніх милях переходу до великої річки більше ніхто не чинив опору. Полки венді були розгромлені, усі їхні військові вожді вбиті або захоплені в полон, і Ланнон торжествував.

Він сказав Гаєві:

– Мій Сонячний Пташе. Ти зробив більше, ніж я наказував тобі. Я навіть не здогадувався, що такий небезпечний ворог з’явився на моїх кордонах. Якби ми дали йому ще один рік, лише богам відомо, яким смертельно небезпечним він міг би стати.

– Ваал усміхнувся мені, – скромно відповів Гай.

– І Ланнон Гіканус також, – запевнив його Ланнон. – Який ми зібрали врожай, Сонячний Пташе? Чи старий Ріб-Адді зробив уже підрахунок?

– Думаю, що так, мій володарю.

– Пошли по нього, – розпорядився Ланнон, і Ріб-Адді з вимащеними в чорнилі пальцями та маленькими недовірливими очицями рахівника прийшов зі своїми сувоями.

Він зачитав списки худоби й рабів у кожній категорії, які детально охарактеризували наглядачі рабів.